_18_

Листопад 2021.

Під кінець робочої зміни, коли вже треба рахувати касу та зачиняти павільйон — завітала остання на сьогодні ґава, котра прилетіла на аромат нової колекції. Білявка, на вигляд жіночка за сорок, спершу була винагороджена моєю усмішкою, але тепер, коли вона вже понад десять хвилин стирчить у примірювальній, — пробуджує в мені нестерпне бажання вбивати.

Ні, мені, насправді, нема куди й до кого поспішати — ось уже більше місяця минуло, як я живу сама й не маю особистого життя. Та й зайві відсотки за проданий товар теж би не завадили, однак... Через рішучість у прийнятті швидкого рішення щодо найму житла, замість бажаної близькості у розташуванні між новою квартирою та роботою мені тепер доводиться щодня долати шлях, тривалістю близько сорока хвилин на автобусі в один бік. І от у чому заковика — останній транспорт відправлятиметься за десять хвилин. Якщо не встигну — буду йти з годину цією зимовою ніччю. А ця жінка ще й нагребла таку кількість лах, що й за годину не переміряєш! І що ж тепер? Пожертвувати своїм комфортом або ж заробити грошей?.. Які все одно витрачу на таксі, котре здере з мене, згідно нічного тарифу, більшу суму, ніж я зароблю, але яке мені доведеться замовити, бо грудень цього року холодний та сніжний...

Саме цей аргумент додає прямо зараз грізні нотки моїй інтонації:

— Вибачте, але ми зачиняємось. Чи не могли би ви пришвидшитись?

— Зараз! Ще хвилинку! — чується з-за штори із приміряльної кабінки.

— Ви таке вже казали п'ять хвилин тому. Переодягайтесь і виходьте. Не міряйте нічого нового! Все одно я вам вже нічого не продам, — роздратовану буркаю.

Ще б місяць тому я себе б зжерла сама за таку дозволену грубість у бік клієнтки, але нині, коли я вже місяць працюю із психологинею Машею та вчуся боротися із страхом засудження, мені це, як з гори котитися. Бачу ціль — не бачу перепон. Хай хоч у книгу скарг і побажань ця дівиця напише купу гидот про мене — останнім шансом потрапити на автобус я не знехтую!

У приміряльній чується шурхіт. Багато жвагого шурхіту. А хвильку потому, розпахнувши й мало не видерши штору, яка служить дверима кабінки для переодягань, звідти вилітає стурбована жінка.

— Чого це нічого не продасте?! Мені підійшли джинси. І сукня ось ця, — тикає тепер пані мені мало не в обличчя одяг, який жужмом тримає у своїх руках. — Я хочу придбати!

— Каса вже не працює. Термінал я вимкнула, — безапеляційно звучить мій голос.

Панна насуплюється. Не треба бути екстрасенсом, щоб побачити, як вона стримує себе перед вибухом емоцій. Недбало зібраний одяг з її рук летить на касову стійку.

— Стерво! Більше ніколи в житті нога моя сюди не ступить!

Ще хвилина і я залишаюсь у крамничці одна. І я визнаю, що останнє висловлювання жінки на мою адресу все ж мене ранить. Сеанси із Машею летять до біса...

Від сорому, що я повелась із людиною так жорстоко, хочеться дати самій собі доброго мемеля. Ну навіщо я так? Перестаралась. Так, Маша рекомендувала відстоювати свої особисті кордони за можливісті, але ж це я щось перегнула палицю. І тепер, навіть, поспішати на автобус перехотілось... Мабуть, годинка прогулянки пішки засніженими алеями не завадить. Треба подумати над своєю поведінкою...

Неквапом, картаючи себе за різкість, збираю та розвішую речі, залишені покупчинею. І раптом за своєю спиною чую кроки.

— Добрий вечір! Яка кофтинка! — вигукує дівочий голосок. 

— Ми вже зачинені. Вибачте, — кажу, щоб відватити ще одну хвилю зівак, але вже дружелюбним тоном, аби бути трохи толерантнішою, ніж із попередньою відвідувачкою.

— Ой, не знала. Шкода. Я щойно побачила і закохалась у цю сукенку.

— Приходьте завтра, — сповіщаю покупчині, котра спізнилася й обертаюся до неї.

З першого погляду ця доглянута русява та усміхнена дівчина здається приємною. Професійним оком стиліста підкреслюю, що вона моя однолітка з граційною фігурою — майже модель.

— Ви дуже мила продавчиня. І вродлива. Неодмінно завтра прийду. А це у вас сукня теж із цієї нової колекції? — у момент, коли я роздивляюсь її, дівчина повертає голову до мене й теж задивляється.

— Так, — кажу, дивуючись, що вона так уміло вгадала щодо мікровільветової сукні на ґудзиках, на котру вчора я витратила третину своєї зарплатні й котру одягнула сьогодні вперше. На сукню подібну моїй і дивилася дівчина на манекені.

— Вам дуже личить.

— Дякую... — Розгублюсь від компліменту, шаріюсь, а вона лагідно усміхається.

— За правду не дякують. До речі, а з котрої години відчиняєтесь завтра, підскажете, Яс... — дівчина звужує свої очі, щоб прочитати моє ім'я на бейджику, але раптово затинається. Підходить ближче з виразом обличчя, наче привида побила. — Ясмін? Марчук Ясмін?!

За одну мить її емоцій від всеможливих відтінків здивування змінюються до радості.

— Так. Це я...

— Я Дана! Дана Клопотенко!

Не вірю в те, що чую. Це ім'я моєї однокласниці, але образ цієї русявої дівчини ніяк не в'яжеться з ним. Втім, все ж деякі риси першої відмінниці класу знаходжу.

— Дана? А де твої білі кучері? І... — дивуюся змінам і змовчую про ніс із грузинським горбиком, якого вона мріяла позбутися й часто-густо на перервах говорила про це всім.

— ...І ніс? Пластика, — відповідає, ні на краплю не червоніючи. — Але що там я. Хто-хто змінився, так це ти, Ясмін! Не вірю своїм очам! Ти така красуня! — розширюються її очі у непідробному захваті.

— Ще раз дякую. Ти теж, — досить стримано кажу, поки Дана не припиняє окидати мене зацікавленим поглядом із голови й до п'ят.

— Якби не бейдж я б взагалі тебе не впізнала. Ясміно, от справді, ти така молодець! Така гарнюня, що очей не відвести! Ну от просто цукерочка! Ніяк не очікувала тебе тут зустріти. А ти тут працюєш, виходить?

— Так. Продавець-консультант...

— Треба ж таке! А я неподалік мешкаю, ходжу тут мало не щодня, але сюди й не заходила. Ти бач, як буває! То розкажи мені! Як ти, що ти?