_11_

Прийнявши душ, відчуваю, як сироти виступають тілом. Ненавиджу цей час, коли залишається ще трохи до опалювального сезону, але квартири вже холоні. Нашвидкоруч закутавшись у махровий рушник, мрію опинитися під ковдрою... і кимось ще. Кохання — ось що зігріває душу й тіло будь-якої пори року.

— Рушничок такий м'ягесенький та теплесенький. Але ти тепліший. Дозволиш закутатись у тебе? Із задоволенням би відчула тебе на собі, — дрижачи зубами, все ж радісно вибігаю з ванної кімнати до чоловіка, якому давно віддала своє серце. — Зігрієш? Хочу, щоб ти...

Несподівано холод, що блукає шкірою, та радість від очікувань щодо майбутніх любощів — залишаються у минулому. Картина, яку бачу, дивує.

— Плигай у ліжко. Зігрієшся. Ми його ж добре прогріли, — байдуже відгукується Мстислав, одягаючи піджак поверх свого білого гольфу.

— А ти це куди? Де зібрався? Хочеш сходити до крамниці чи аптеки? У нас дещо закінчилося? — грайливо наближаюсь до статурного красунчика, натякаючи на наші заняття, якими ми займалися майже постійно останні повтори дні.

— Сашо, звісно, я радий, що ти віриш у мої сили, та не забувай, що мені давно за тридцять. На ще один подвиг Геракл не здатен.

Почуте збиває мене з пантелику. Я припиняю зображати самицю, яка танцює шлюбний танець перед своїм обранцем, щоб заохотити його до тваринних ігрищ. Вочевидь романтична атмосфера за мою відсутність різко перетворилася на якийсь сюр.

— Отже, якщо браку презервативів немає, то чому ти одягнувся? Так змерз без мене? Чи тобі подобається, як я тебе роздягаю й тому ти бажаєш цим заклопотати мене ще раз? — все ж роблю додаткову спробу позагравати до коханого, сівши на край ліжка.

Заховавши своє ще вологе тіло під клаптиком ковдри, звільняюсь від рушника та кидаю його на Мстислава. Це має спрацювати! Слава так обожнює мене, так насолоджується моїм тілом, що беззаперечно спокуситься моїми діями — так думаю.

Та де там! Брюнет вправно тримає себе в руках. Байдуже ловить рушник і кидає його на приліжкову шухляду.

— Вибач. Це зробиш іншого разу. Я згадав, що маю на сьогодні багато роботи.

— Тобто?! — дивом ловлю своє серце, перш ніж воно падає у п'яти. — Ми ж домовлялися нічого не планувати на всі вихідні. А вони ж не закінчилися ще. Лише друга година дня. Неділя у розпалі.

— Так я й не планував. Однак згадав, що маю терміново перевірити зошити до завтра. А ще треба підготуватися до практичної роботи з десятим-Б, які прийдуть до мене на першому уроці. Зовсім вилетіло з голови, що мене на цей час поставили їм на заміну, — пояснює чорнобровий, поки шукає свою шкіряну барсетку.

— І це ніяк не може почекати? Ми могли б побути разом ще бодай годинки три. Чи дві, принаймні... Невже перевірка зошитів займає так багато часу?

Різка зміна у планах чоловіка викликає шторм у моїх емоціях. Ще сьогодні вранці він відірватися від мене не міг, та й не хотів, аж ось раптово залишити мене вирішує.

— Ніжнуля, не ображайся. Проте ми з тобою й так гарно провели вдосталь часу. Цілих два ранки прокидалися в обіймах.

— І тобі цього досить? — якась тінь обурення засіла в середині моєї грудної клітини марою.

— Скажу так, Сашуль, — ще буде час, щоб націлуватись.

— Але Славо! — підхопивши ковдру з собою, щоб не світити голою дупцею, поспішаю за вредним паном Алхіміком у коридор, де він уже розпочав взуватися.

— Що таке? Лягай, відпочивай, бо ти зі мною сьогодні не виспалась. Гадаю тобі й без мене тут буде непогано. Телевізор увімкнеш, "Наполеон" у холодильнику візьмеш або салат, який вчора так і не спробувала — та й розслаблятимешся далі. Від завтра починається твій робочий тиждень — маєш набратися сил. А я їх у тебе багацько віднімаю. Тому, мій відхід тобі на благо, — як завжди у своєму стилі, стримано й твердо промовляє він.

— Неправда! Навпаки ти мене наповнюєш силою. З чого такі балачки? Я й з тобою кайфую.

— Ну от. Що і треба було довести. Зі мною кайфуєш, а без мене відпочинеш. Позитивні емоції теж виснажують.

Впертість чоловіка починає пригнічувати. Не розуміючи, з якого переляку такий поспіх і всі ці недолугі відмазки, починаю вважати, що це я щось не так зробила.

— Я тобі набридла? Треба було, все-таки, зробити тобі той масаж, а не говорити, що не вмію. Треба ж колись починати вчитися, зрештою, — в голос починаю осоромлювати себе.

Слава, який вже стояв у довгому тренчі, кольору капучино, перед дзеркалом і долонею поправляв волосся, несподівано залишає свій марафет. Замість цього він звертає увагу на мене та підходить ближче. Здається, я до нього достукалася. Отже, моя вина в його поведінці.

— Сашо, що ти вигадуєш? Ти мені не набридла. Просто треба зайнятись справами, чимось корисним. Не цілий же день у ліжку валятись.

— Так можемо не лежати. Щось корисне робити можна й разом.

— Наприклад? — кумедно зводить брюнет свої брови.

— Наприклад... Вологе прибирання зробити у квартирі, — вигадує перше, що спадає на думку.

Він не зле, а, скоріше, іронічно усміхається.

— Цим я займався вже позавчора, поки тебе чекав.

Зненацька мене осяює. Невже це помста?! Позавчора вночі Слава прокинувся й, побачивши мене біля себе, почав питати, що мене затримало аж до пізньої години. Я йому не сказала, що прихистила доньку подруги-п'янички. Мені здалося, що це не така вже й поважна причина для запізнення на любовне побачення й Мстислав цього не зрозуміє. У питанні виховування дітей він суворий. А ще не любить батьків п'яниць. Тому я вигадала легенду, що мене викликали на роботу.

І що ж тепер? Він хоче реваншу? Теж залишити мене тут на самоті?

— Ти навмисно тікаєш від мене?

В очікуванні відповіді картаю себе. За все. За те, що спізнилась до Слави; за те, що ніяк не могла інакше допомогти малій Сніжанці, хоча хотіла; за те, що народилася у сім'ї, де батьки мали проблеми з алкоголем і за та, що моє оточення далеке від інтелегенції. На додачу ще й сором бере, бо я зовсім не підходжу Славі — знаю. Я не така розумна, як він, і тому йому справді не так вже й цікаво зі мною. Було б цікаво, то він би не втікав від мене...