_10_

Жовтень 2021.

Осінь помалу навіювала на людей депресії, заганяла пошвидше до затишних домівок і усівала землю жовто-багряним мереживом. Та на мене все це не діяло. Я наче й не помічала нічого навкола. Солодкі спогади, блаженні мрії — от чим я жила цей час. А ще — терпке передчуття чергового нападу щастя та мук насолоди. Ось чим я марила останні кілька діб найбільше.

Так вже сталося, що цього тижня у Мстислава були занадто завантажені робочі дні. У нас не вийшло зустрітися на таємній квартирі, ні у понеділок, ні у вівторок, ні в наступні дні до сьогодні. Та він пообіцяв, що всі вихідні будуть наші. І ось — настала п'ятниця. На неї у мене величезні сподівання.

Два тижні тому, провівши вперше ніч разом, ми вирішили обов'язково повторити таке й не раз. Так от саме зараз це і повториться. Навіть із надбавкою! Хіба можна не радіти від цього? Як я можу не мріяти про ці два дні, що ось-ось настануть?

Я настільки сумувала за Славою, що мене аж вивертає зсередини. Вже майже на стіни лізу... Знаю — і він теж. Розмовляючи телефоном, він обмовився одного разу, що скучив. Щоправда, я не знаю, за чим саме і як, але хочеться думати, що так само, як і я за ним — за його обіймами, усмішкою, голосом і всім іншим, так, що крутить суглоби, а ще серце бурчить, і руки, не знайшовши прихистку у вигляді його рук, — терпнуть і трясуться...

Взагалі це найбільший проміжок часу, від початку наших стосунків, за який ми не бачились. Завжди це був тиждень. Але тиждень і п'ять днів! Рекорд. І як я їх витримала?

Без Славочки мені й світ не милий, а тужливий, холодний, темний... Ось прямо, як нині — у сутінках середини жовтня, з сердитим вітром і похмурим небом, що гарчить! Однак, — це вже не страшно. Наша зустріч відбудеться менше, ніж за пів години.

Оскільки хвилююся, наче вперше, то збираюся сьогодні як у тумані. Нашвидкоруч накидаю пальто й біжу, не відчуваючи напруги у ногах від носіння чобіток на високих підборах. І, навіть, вийшовши з під'їзду не відчуваю холоду, бо несу все своє збережене тепло минувших днів коханій людині.

І все немає значення, і все мені байдуже, крім нього та нас. Насправді, якби не грім, котрий налякав щойно так раптово, то я б й не помітила, що насувається дощ. А разом із тим і не почула б, що мене гукають...

Лише коли слабкий та тоненький голос став ближче й пролунало вже, либонь, надцятий раз: "Ясмін!.." — тоді я й розібрала, що ще комусь знадобилась.

Обертаюсь і не вірю своїм очам.

— Сніжанко? Що ти тут робиш одна та ще й таку погоду? — дивуюся, що мала сусідка тиняється попід під'їздом у вже пізню годину. Сьома вечора, на хвилиночку, а вона одна!

— Чекаю на сестличку, — відказує мені малеча й тримтить вся, бо одягнута не за сезоном — спідничка й кофтинка на тричверті рукава. Ще й літні сандалі!

— А де ж вона? Чому ти не з нею? — допитуюсь, присівши навпочіпки, щоб мої очі були на рівні очей маленької сусідки.

— Вона втекла від мене до своїх длузів. Не хоче мене блати з собою гуляти. Сказала, що там усі великі, а я ще мала. Тому й чекаю її, поки вона нагуляється.

— І давно ти чекаєш? І чому надворі? Чому не вдома? Й де твоя мама?

— Мама відпочиває. Сказала нам піти погуляти. Там дяді до вітчима плийшли, — на свій розсуд відповідає Сніжанка й шмигає носом.

Шокована такими новинами, на мить кам'янію. Але усвідомлюю, що не час стояти склавши руки. Треба щось робити! Дитина захворіє, якщо не зарадити ситуації! 

Розумію, що означають слова "мама відпочиває". Вона п'є. Я вже три дні Тіни не бачила — отже вона пішла у запій. Таке стається раз у рік. Питання, чи надовго?

— А ти кудись поспішаєш, Ясмінко? Ти така гална! — розтягує рукава своєї кофтини дитя.

— Дякую, сонечко. Так, я... Я шла у справах, але не хвилюйся — не спізнююсь.

— То ти маєш час? Я б хотіла, щоб ти зі мною погуляла. Мені одній нудно, — зізнається мала.

У мене серце кров'ю обливається. Не можу ось так залишити її.

— Звісно ж погуляю! Тільки одну секунду зажди, — беру її за руку, одночасно діставши телефон із кишені пальто, щоб зробити виклик Мстиславу.

"Ти скоро, ніжнуль? Я вже на квартирі. З нетерпінням чекаю на тебе": одразу ж чую голос коханого.

— Мені довелося затриматися. Маленький форс-мажор. Але я прилечу до тебе, ще й не встигнеш кліпнути! — сповіщаю новину щодо корекції планів.

— А що таке "фолс-мажол"? — допитується дошкільнятко, коли ми заходимо до під'їзду.

— Це надзвичайна ситуація, що анулює певні домовленності.

— Тобто це я? Ти сказала, що маєш "маленький фолс-мажол", а я ж маленька. І що означає "анулює"? Це як? І чому ми зайшли у під'їзд? Зазвичай гуляють надволі. Ти не хочеш зі мною гуляти? — закидає запитаннями допитлива дівчинка.

Від такого вихору трохи розгублююся, але не демонструю цього.

— Ми йдемо гуляти до мене додому.

— Сплавді?! Ула! Ула! — радіє мала й прискорюється бігти сходами вгору, відпустивши мою руку.

У квартирі її прошу не галасувати, бо моя мама як завжди спить із похмілля. Пригощаю рисовою кашею, яку зварила по обіді, та соняшниковим насінням. Оскільки я знала, що два дні пробуду з Мстиславом, то й не готувала нічого, тож не було більше нічим пригостити сусідку.

Стає прикро, що добровільно позбавила себе години любощів із жаданим чоловіком, однак інакше б я не змогла. Сама розумію, як це бути дитиною, на яку всім начхати час від часу.

Втім, година минула майже непомітно. Сніжана бавиться із моїми парфумами й ми дивимось разом мультик на телефоні — гарний час. Дівчинка постійно тулиться до мене й задає багацько запитань. Хіба ж тут засумуєш із такими забавками?

А ще ж, кожні п'ять хвилин дивлюся у вікно. Вікна з моєї кімнати виходять саме на під'їзд і на лавки, тож так є всі шанси не проґавити старшу сестричку Сніжанки... Проте, кожного разу моєї гри у "виглядання" я програвала — жодної душі не було...

Годинник систематично продовжує свій хід. Один мультфільм змінюється іншим. А я починаю ще більше розриватися між маленьким лихом симпатичної сусідки та покликом серця. Залишити малу у себе не можу — мене не буде всі вихідні, а моїй матері на чужі біди начхати. Із собою теж її не візьму. І що робити? Де її сестра?..