_9_

Дофарбувавши свої вуста, нарешті цим завершаю збори. Я готова до нової порції щастя.

Хоча, — ні! Волосся! Сьогодні треба розпустити волосся, а не мудрити хвостика як завжди. Минулого разу Слава сказав, що мені дуже гарно, коли воно не зібране.

Образ коханого чоловіка, котрий миттєво промайнув у моїй голові, свіжі спогади, в яких він власноруч розібрав мою зачіску, а потім зарився обличчям у моє волосся — викликають нині тепло в душі. Слава дуже ніжний.

— Слава... Славуньчик, Славко, Славочка, — тихесенько шепочу собі під ніс пестливі форми його імені.

Як же я хотіла так його назвати ще колись давно! Але лише зараз на це маю право. І відтоді, як він дозволив мені так себе називати — моєму щастю немає меж.

Він справді найкращий. Добрий, галантний, спокусливий, цікавий, відповідальний, впевненний, багатогранний! Всіх його чеснот так просто і не перелічити. Він дарує мені багато уваги, ділиться безліччю наукової інформації, завжди виступає ініціатором будь-чого, чи то акту пестощів, чи то танців посеред кімнати, за мить до яких він прохає мене уявити нас на балу, чи то романтичної вечері, котра завжди відбувається при свічках і меню якої вигадає та готує тільки він.

Мені подобається бути з ним. Поруч із цим чарівним чоловіком я відчуваю себе потрібною та важливою. Він ніколи не забуває спитати, як моє самопочуття та турбується про мій настрій. А втім, поруч із ним у мене ще й немає жодних проблем, тож, я не цураюся йому казати, що мій настрій та самопочуття відмінні, бо ми разом.

...Ми — РАЗОМ!..

Сьогодні відбудеться наша п'ята зустріч. Точніше, шоста. Чи сьома, якщо врахувати наше зіткнення біля дверей магазину. Але я не рахую ті зустрічі, в яких ми не були ще коханцями.

Отже, наш п'ятий день блаженства та пристрасті. У мене на нього покладені великі сподівання. Вчора під час нашої розмови по телефону Мстислав натякнув мені, що має якийсь незвичайний план на цей вечора. Обіцяв мене здивувати, але й взяв моє слово погодитись заздалегідь на його пропозицію. Якщо чесно, мене лякає ця невідомість. Знаючи, які Слава робить пропозиції, на кшталт "давай таємно зустрічатися на секретній квартирі" або "почнімо стосунки без зобов'язань", навіть не можу уявити, що це буде. Однак я дала свою згоду, тож...

— Ясмін, ти кудись зібралась? — раптово озивається моя мама, з'явившись несподівано з дверей своєї кімнати та поставивши на паузу мій мандраж перед довгоочікуванною зустріччю з коханим.

— Так, мамо.

— Ти йдеш купувати мені моє "заспокійливе"?

— Твоє "заспокійливе" вже на кухні, ма.

Поки мама мовчки йде до кухні, хочу прудко вискочити з квартири. Та щойно я берусь за двері, як голос мамці чую знов:

— А де ковбаса, Ясміно? Чим я буду закусювати?

— На ковбасу грошей на вистачило. Але в холодильнику є борщ і макарони, — намагаюся відказувати врівноважено, але так і хочеться вдаритися головою об стіну, бо вже нудить від материних однотипних побажань.

— Борщем і макаронами не закусиш! Ковбаси треба! — показала свою сиву голову вередлива мати у старій ночнушці. Зовсім вона припинила слідкувати за собою. Геть розлінилася, розклеялася. Словом — допилася до ручки...

— Немає ковбаси мамо. Їж, що є, — зберігаю останню нервову клітину сталевою, а розум холодним.

— Не бреши. Ти грошей не маєш чи що? Ти ж працюєш. Куди зарплатню витрачаєш?

Мені не подобаються мамині питання. Між нами ніколи не було довірчих відносин, а зараз тим паче. Вона не знає де я та з ким буваю, куди ходжу, й тому не збираюсь відзвітовуватись їй, що я придбала два нових комплекта спокусливої спідньої білизни, аби бути гарною для свого... майже хлопця із стосунків без обов'язків. З неї вистачить і того, що я, попри боязнь осоромлення, купую їй алкогольні напої з великим градусом.

— А для борщу картопля не потрібна, як і часник із хлібом до борщу? А макарони ми самі виробляємо? Ти раніше начебто і борщем свою "валеріану" заїдала й просто хлібом, — знаходжу швидко відповідь, розуміючи, що мене допікають.

— Ну борщ, так борщ, — зрештою погоджується та, хто щойно вдавала із себе велике Цабе.

Думаючи, що це кінець розмови, я мовчки волію вийти з дому, але не встигаю переступити поріг — а мене вкотре затримують. Так і до Мстиславчика спізнюся.

— Так, кажеш, ти надовго?

— Так, мамо. А що?

— Ну то зайди до Матвія. Він мені дещо винен. Скажи, що мама просить повернути борг, — лунає із кухні пропитим голосом під звуки... цокання чарок. — І можеш не баритися додому! Погуляй, як слід.

Таке доручення мені не подобається, але, щоб не сперечатись, обираю зникнути звідси геть мовчки.

Матвій — це наш сусід, що живе двома поверхами нижче. Сорокарічний п'яниця, котрий виглядає на на всі шістдесят. Іноді Матвій втішає маму, коли тій тужливо. Хоч матір і віддає перевагу споживанню свого "заспокійливого" у компанії самої себе, але інколи, тоді, коли мене немає вдома, їй на допомогу приходить і Матвій. І хоч я проти таких гостей, бо він любить час від часу "позичати", то мікрохвильовку, то ще щось, а потім не повертати, бо з ломбарду закладене не віддають, якщо гроші вже пропиті, та поки за документами господиня цієї квартири мама — забороняти нічого не можу.

Засмутившись, що я вже спізнююсь на десять хвилин до Мстислава, з нетерпінням чекаю, коли ж мені відчинить той Матвій. Проте ніхто не відчиняє. Сприймаю цей знак, як дозвіл, що нікого чекати не треба. Але...

— Ясміно? Ой, яка красуня до мене прийшла, а я оце... кхм... — кашляє чоловік у розношених сімейних трусах по коліно та дещо комедійно чухає свої густі зарослі на груднині, чим нагадує мені горилу. — Чим зобов'язаний? — усміхається лестливо.

— Мама запрошувала вас у гості. У мене все, — промовляю скоромовкою та стрімголов хочу втекти.

Стоячи на пристойній відстані від нього, я все одно вчуяла аромат білого напою. Людина-мавпа мені завжди був огидним, тож не маю жодного бажання точити з ним ляси. І як тільки мама підпускає його до себе? Фу!