_6_

Пальці невпевенно й судомно ледь знаходять потрібний контакт. Перед натисканням на виклик хвилину, а то й дві, даю собі віддихатись, бо від хвилювання аж поморочиться у голові.

Це справді відбувається у реальності? Я йому телефоную?! І він відповість на МІЙ дзвінок!?

Трохи більше тижня тому, майже у передостанній день літа, я й подумати не могла, що знову зустріну свого кумира дитинства. А вже ввечері наступного дня я пила із ним латте й він дав мені свій номер телефону, щоб я подзвонила, коли виправлю свої помилки. Оскільки я працюю тиждень через тиждень, то попередила його, що раніше наступного понеділку не наберу.

І от цей день настав. Я йому телефоную! Щоправда, із зовсім нової сімкарти, активованої пів години тому. Не можу ж я це робити зі свого справжнього номеру! Нині є купу мобільних додатків, які визначають хто вам телефонує. Не хочу, щоб він дізнався, що насправді мене звуть Ясміна та я учениці, яку він колись навчав.

Й взагалі, хочу розтягнути це спілкування! Хочу, щоб час із ним разом був нескінченним, бо це неймовірно. Просто розмовляючи з ним я розквітаю. І байдуже, що він говорить про небезпечні реактиви, з якими він працював, та причини, через які захопився хімічною наукою. Його слухати — вже насолода. Я була б рада робити це вічно!.. Однак, я знаю, що це неможливо. Як тільки ми зустрінемось удруге та я віддам йому його одяг — ми не матимемо підстав для наступних здибанок.

Від усвідомлення, що час грає не в мою користь, серце стискається й напружено скрипить. Та треба задовільнятись і бути вдячною хоч за таке коротке везіння.

Вдих. Видих.

Натискаю виклик. Прикладаю до вуха гаджет. Чую гудки.

Таке відчуття, що це все не зі мною відбувається.

"Слухаю."

— Мстиславе! Привіт. Це... Олександра, — змушую видавити слова із пересохлої ротової порожнини.

Чую у відповідь тепле вітання: "Сашо! Радий тебе чути! Я вже й не вірив, що ти мені зателефонуєш."

— Та все так, як і домовлялися. Форс-мажорів бути не могло. Тож, поспішаю повідомити, що твоя сорочка та штани випрані та випрасувані. Ну й чекають, коли їх доставлять власнику.

"А як чекають? Із солодким передчуттям чи із сумом відчаю?"

Гублюся від гри слів Мстислава.

— Чекають, наче дива...

"Що ж – переконала. Зустрічаємося, як і домовлялися? У той же час, у тому ж місці? Завтра?"

— Гаразд. Добре... Тоді до зв'язку. Чи до побачення. Ну, тобто, до зустрічі, — поспіхом завершаю виклик, бо тямлю, що хвилювання розігналось уже до двухсот кілометрів за годину та саме через це штовхає ці всі дурні прощальні фрази від мого імені.

А все тому, що ЗАВТРА буде гарний день! Завтра я ще трохи побуду з ним поруч...

Залишок дня проводжу у своїх думках, не займаючись нічим особливим. Перегляд стрічки соціальних мереж, вечірні посиденькі під під'їздом із Тіною та Сніжанкою, й безсона ніч, сповнена мрій про НЬОГО, й щось ще. Проте — нічого суттєвого. Всі думки про завтрашній день.

Засинаю лише під ранок і сплю до обіду. Потім займаюсь приготуванням іжі та себе до зустрічі.

Сьогодні обираю білу атласну сукню на тонких брителях і у тон не високі босоніжки. Легеньким макіяжем, ідеальним хвостиком на потилиці та безліччю терпких очікувань від нового шансу бути щасливою завершую свій образ. Беру кофтину, щоб накинути її на плечі, як стане прохолодніше. Здається готова. Сподіваюся, йому сподобається мій стиль.

Наче у лихоманці дістаюся потрібного місця. Ще трохи. Зовсім трохи! Вдих, видих...

Цього разу він приходить вчасно. Навіть не так. Летить!

— Сашо! — заворожує своєю усмішкою, яка спантеличує.

Його Величність Король хімічних наук вміє так широко усміхатись? Ніколи не бачила такого! Що ж, от і дочекалась дива. І воно було варто зміни імені та приховання своєх справжньої особистості.

— Мстиславе, привіт... Як ти? — ймовірно, питаю дурницю, проте — це єдине, що спадає на думку.

— Відмінно. Ходімо за традицією пити каву?

— Чудово! Так. А чом би й ні? Я не проти. Такий погожий день створений аби випити кави. Кава заряджає енергією, а енергія дає життя, а життя — це рух... — виказує мій язик сплутане мислення...

Серце, випинаючись із обіймів аорт і судин, шалено застукало, щойно чоловік торкнувся своїм плечем мого, як тільки ми розпочинаємо рухатися у потрібному напрямку. Проте хвилин зо три кожний із нас мовчить. Я через те, що не хочу більше ганьбитися незв'язаними сенсом словами. Краще ув'язню своє хвилювання, ніж й далі буду верзти казна що.

Але мені стає цікаво. Якщо я думаю про те, як заспокоїтися, то про що нині думки мого супутника? Між іншим, який сьогодні має досконалий, втім, як і завжди, вигляд — знову він у діловому костюмі, як і годиться педагогу.

— Кхм... — прочищаю горло незрозумілим звуком і наважуюсь знов ляпнути щось. — Гарна сорочка. Але недостатньо білосніжна. А ось тут дійсно білий одяг, — вказую на пакет у своїх руках. — А радше біла, що пух, сорочка та чорні, як ніч у новомісяччя, штани... Твої, — і знову картаю себе за промовлені дурниці.

Молодець, Ясмін! Осоромила Мстислава за зовнішній вигляд і похвалила себе за прання. Нічого не скажеш — розумничка...

Втім, чоловік залишається все таким же усміхненим і жодне моє слово його не бентежить.

— Вдалося відпрати плями від пива? Клас. Господинька, — хвалить натомість він мене.

— Цікаво, а "господинька" утворилося від слова "Господи помилуй" чи від "диньки"? — вилітає з мене нервовий смішок.

Та щоб мені! Відвертаюсь, щоб свого знеславлення в його погляді не бачити та приховати миттєве почервоніння щік. Оце так вигадала, що сказати! І хто знову молодець? Чому із цим чоловіком я не можу вести нормальні діалоги?

— Люблю дині, — ніби вловивши тільки останнє моє слово, раптом дивує своїми Мстислав Сергійович. — А ти чим плями виводила? Не динями, часом? Знаєш, як багата м'якоть дині на різні мікроелементи? Залізо, калій, кальцій, фосфор, магній. А ще у ній є йод, цинк, марганець, мідь, й кислоти, такі, як фолієва та нікотинова. Ну чи не прекрасно?