_4_

Серпень 2021.

Ну наче готова. Збори добігли фіналу. Залишилось зазирнути у дзеркало на комоді, щоб переконатись у цьому. Роблю необхідні дії, та усміхаюсь собі у задзеркалля. Беру сумочку та йду.

...Йду знову до дзеркала.

Можливо треба хоч трохи нафарбуватись? Всього лиш трішки тіней. Не яскравих, молочних... І крапельку золотистих.

Тепер все. Можна йти. Віддаляюсь від шухляди з люстерком. Беру сумочку. Та йду знову до дзеркала...

Так, я невиправна. Я зациклена на зовнішньому вигляді. Мені необхідно ідеально виглядати. Цей психологічний комплекс мій хрест, який я несу, як наслідок школьних років.

Коли я була дитиною, то часто чула глузування однолітків над тим, як я прийшла в школу, в чому, з чим. Серед дюжини дітей завжди зустрічаються ті, хто зневажатиме або висміювати інших.

Школярі завжди мають кращих у всьому, лідерів, на яких рівняються, звичайних, нормальних дітей та... неповноцінних. І так склалося, що я завжди була одною з останньої кагорти. А як могло бути інакше? Батьки хоч і любили мене, бо я їх єдина дитина, втім не турбувалися чи маю я все необхідне для навчання, чи не дірявана в мене шкільня форма, чи є взуття на зиму. Тому, якою ж мені було бути ще? Траплялося, що батьки забували мені купити нову зимову куртку й мені доводилось обирати, ходити в осінній чи старій, з діромахою під пахвою. А одного року було й таке, що мені не придбали щоденник на новий навчальний рік і я зробила його із зошита самостійно. І звісно це все не залишалось поза увагою однокласників... І хоч з часом все куплялось, коли рідні надавали мені значення, але ті дні, коли я прохала їх, напівсвідомих, про щось на власному досвіді показали мені, що найбільше мене страшить осуд оточуючих.

Тепер же, коли я стала незалежною від будь-кого, принаймні щодо грошей та придбанні нових речей, — я намагаюся завжди бути максимально доглянутою. Щомісяця косметолог, манікюр, перукар, бровіст, дантист. На ці всі доглядові процедури іноді йдуть всі кошти моєї зарплатні, проте я не жаліюся. Мені краще їсти раз у день хліб і воду, ніж бути нечупарою. І це ще добре, що я економлю на косметиці, теж користуючись тільки доглядовими масками, скрабами, кремами. Ну й рідко тінями, тушшю та помадою. А більше нічого з косметики мені й не треба. І ще добре, що працюю в магазині одягу та там беру в розстрочку модні лахи.

Цікаво, чи помітить, як я стежу за собою Мстислав?  Тобто, Мстислав Сергійович... Чи високо оцінить мене він?

Після тої лихої години, коли хімік дізнався про моє захоплення ним, я не змогла знайти собі місце. Сором поглинав мене зсередити, з'їдав усю. Повернувшись додому та знайшовши маму вдома, ще й тверезою, я без зволікань висловила своє бажання терміново переїхати жити до бабусі та змінити школу. Тобто змінити околиці Харкова на невелике містечку неподалік.

Я розуміла, що навчатися після такого безчестя в своїй школі я більше не зможу. Не зможу вижити серед неадекватних, постійно регочучих дітлахів. А головне не зможу дивитися в очі своєму кумиру.

На щастя для мами в той час я була зайвим баластом, тому довго вмовляти мені не довелось. Наступного дня я вже мала змогу переїхати до бабусі. Щоправда, самостійно. А мама... А вона переживала горе. Минулого літа, перед початком осені, вони з татом потрапили в аварію й ми втратили голову сім'ї. Мама й досі ніяк не могла оговтатись після цього. Вона ізолювалась, стала нелюдима. Єдине, що їй приносило задоволення — алкоголь. Про моє ж існування вона часто забувала, тому мені доводилось нагадувати про себе або ж самій піклуватись про все. Здебільшого саме я готувала нам вечері й сніданки... Коли були продукти чи гроші... В інший же час рятували мамині резерви закусок під випивку, на які вона витрачала всі кошти, що мені надходили в якості пенсії за втратою годувальника... Горішки, в'ялену рибу, ковбасу з тих пір я не люблю, але тоді все могла б за них віддати.

Взагалі ж у ті часи я найбільше потребувала любові. Змалку лиш один батько душу в мене вкладав. Він міг забути придбати мені обіцяну іграшку або необхідний одяг, але щоночі саме він вкладав мене спати й цілував перед сном, в якому б стані не знаходився.

Втративши батька я відчула, що втратила й любов. Крім нього добрими до мене були одиниці. Зокрема дядько Іван із дружиною.

Вони мешкали неподалік від бабусі — матері мого тата. Вона була гарною господинею, не питущою трудівницею, проте не надто любила мене. Те, що я перебралася до неї не стало для жінки втіхою. І тому, хоч вона й краще стежила за тим, що я їм, що роблю та де сплю, проте за ласкою та добрим словом я завжди бігла до дядька з тіткою. Вони мали своїх двійко дітлахів і ті жодним чином не мали браку любові чи уваги, не зважаючи на те, що батьки любили алкоголь.

Коли я, через скільки років, аналізую це все, то починаю розуміти, чому прив'язалась до молодого вчителя хімії.

Він й справді був моїм ідеалом. З першого погляду, з перших хвилин у його першу лінійку першого дзвоника в нашій школі, він закарбувався в моїй пам'яті, як щось особливе. Як хтось дивовижний, не такий, як усі. Статечний інтелегент, котрий виділявся споміж усіх учителів неординарними поглядами на навчальний процес, до того ж гарний достовбісу. Через те, що він мав бакенбарди його порівнювали часто з лондонським денді не наших століть. А ще він одного разу відізвався жахливо про алкоголь і запевнив, що ніколи навіть його не куштував. Це вже згодом, подорослішавши, я збагнула, що вчитель тоді просто збрехав, наставляючи дітей на вірний та правильний життєвий шлях, проте ж у дитинстві ці слова вразили мене.

Однак Алхімік не всім подобався. Багатьом моїм однокласникам він перейшов дорогу, бо міг будь-кому вказати на помилки, нікого не виділяв зпоміж інших, справедливо судив і карав тих, хто чинив не гідно. Такі, як Піддубний та його друзі, вважали Алхіміка злим. Але я завжди бачила в ньому добро. Можливо на те були причини.

Ще у шостому класі, як тільки-но він з'явився у школі, я якось залишилась ревіти на останній парті після уроків. Того дня мене ображали за відсутність нової спортивної форми, та висміювали, бо стара вже була мені не по розмірах. Він же почув мої страждання. Підійшов, спитав причину. Але я не змогла й скласти два слова докупи, тому він вийшов із кабінету.