_3_

Вересень 2010 року.

Зі спогадів Ясмін.

— Марчук, а ти що робиш? Домашку? Дай списати! — почула я своє прізвище й заклякла, не зумівши дописати слово кульковою ручкою у своєму особистому щоденнику.

Мабуть, брати його до школи було поганою ідеєю. Та я ж гадала, що на нього ніхто не зверне уваги. І на мене теж.

Не люблю уваги. Коли на мене дивляться понад три пари очей — моє тіло починає свербіти, а долоні пітніти.

От і зараз. Шия зрадницьки зачухалась, а ручка вислизнула з моїх рук, що в свою чергу посприяло підняття ґвалту десятка голосів підлітків, тобто сміху моїх однокласників.

— Піддубний, що ти зробив із Марчучкою? Присоромив дівчину. Вона ж зроду домашки не робила! Злякав її новим словом, — зареготав найголосніше з усіх шибайголова, який усім шибайголовам школи шибайголова.

Піддубний, він же друг найпершого шибайголови міста, не розгубився, на відміну від мене.

— Абрамов, частіше до школи ходити почни! На уроки Алхіміка вона завжди приходить із домашкою. Правда ж, Марчук?

Звернення від однокласника я проігнорувала. А от сміх, нова хвиля якого прокотилася кабінетом, не змогла.

Зараз почнеться...

Взагалі я з тих дівчат, яких кличуть сірими мишками. Не скажу, що вчуся на двійки, бо в моїх зошитах переважають шестірки та семірки по дванадцятибальній шкалі, але найнижчі оцінки теж інколи зустрічаються. Словом, я зовсім звичайна дівчина, нічим не примітна особистість. Однак деяким задиракам все ж муляє моя персона і вони час від часу намагаються зіпсувати мені життя.

— Хлопці, заспокойтесь! Якщо зараз прийде до класу Алхімік, то цілий урок читатиме вам моралі. Будь ласка, звільніть нас від цього, — не на мій захист, а на захист свого часу та вух, стала відмінниця класу, біловолоса красуня Дана, сподіваючись на свій авторитет.

Але Абрамов із Піддубним — ще ті зведеньці. Вони показово підкорилися Дані, скорчивши покірні мармизи, але лишень жартома. А тим часом їх третій козирний туз із колоди бісенят підкрався до мене збоку.

— Та це її щоденник! Особистий! — заволав на весь клас Макаренко Арсен, і моя дорогоцінна річ опинилася високо піднята, наче олімпійський вогонь, над його головою.

Я не зрозуміла як це сталося. Може через свербіння, може через розгублений стан від надмірної уваги, але страх втратити свій щоденник викликав моє прискорене серцебиття. Не можна було, щоб хтось із однокласників прочитав хоча б слово із того, що я писала на цих сторінках! Хоч ми вже місяць, як дев'ятикласники, але у хлопчаків дитинство ще, не те, що грає, — воно бурлить у всіх місцях і по всьому тілу, починаючи з мозку та до кінчиків нервових закінчень на пальцях ніг!

Я б мала закричати та вимагати повернути своє, проте я не змогла й рота відкрити. Страх мене паралізував. І цим скористалися хлопчаки, які за лічені секунди вже цитували цілі абзаци з моїї записів про особисте...

А це гірше смерті, адже там...

— Марчучка сохне за Алхіміком! — хапався за живіт від реготу Піддубний, а з ним і всі інші. — Та ти що! То от чому вона жодного його урока не пропускає! "...Мстислав найідеальніший чоловік з усіх, яких я знаю й бачила. Я б вийшла заміж тільки за нього!.." — пищав рудий хлопчисько, нібито копіюючи дівчачий голос, тобто мій. — "...Я люблю його..."

Клас залюбки слухав і реготов, почувши мої потаємні думки з паперу. І навіть Діна, забувши про ймовірність наслідків хорового сміху.

Дебелі краплини солоних сліз окропили мої щоки. Настільки безпорадною, як у той момент, я себе не відчувала ще ніколи за свої п'ятнадцять років. Ця ганьба знищувала мене мікросекунда за мікросекундою.

Зрештою, усвідомивши, що плакати починаю більше, а терпіти цей багатоголосний сміх сімнадцяти дітей вже не можу — я побачила лиш один вихід. Тому я стрімголов підходипалася з-за парти та на ватяних ногах полетіла підбитою пташкою до дверей... Але двері невчасно скрипнули, ще коли я не встигла й доторкнутися до них.

Мій шлях перекрила міцна статура.

А наступної хвилини, заплакані очі, зустрівшись з очима чоловіка, на все життя запам'ятали, що таке справжній сором, який ще гірший за купівлю самогону неповнолітніми...

— За якої нагоди веселощі? — рівним баритоном спитав він.

— Мстислав Сергійович, а Марчук Ясміна вас любить! — не посоромився виголосити таке, бісів син, Піддубний, хоч ніхто вже й не сміявся.

— Ви через це сміялися?

— Так, Мстислав Сергійович.

– І ви хочете тепер, щоб з цього посміявся і я? — вів спокійний діалог учитель із учнем.

— Ні. Просто, щоб знали.

Тим часом я не знала куди себе подіти. У цей момент пошкодувала, що народилася на світ. Свою прихильність до вчителя я хотіла пронести крізь життя у секреті. Хоч він і снився мені ночами, але я б ніколи не змогла йому зізнатися у своїх почуттях. Хоч я й не найрозумніша дівчинка на світі, та петраю, що такий дорослий вчитель мені не пара.

Втупившись поглядом у ліноліум підлоги, була готова до покарання. Просити вибачення за свої щирі почуття я не збиралась. Однак, що грім посеред ясного неба, пролунав зовсім інший вердикт:

— Ясміно, повернись на своє місце.

Красень Мстислав Сергійович обминув мене та прослідкував своїм звичним, неквапливим кроком до вчительського столу. Я ж так і стояла, заклякла, осоромлена та бліда коло дверей.

Однокласників, які від присутності вчителя хімії стали покірними, мої дії смішили і дехто не стримав своїх емоцій. Негучний сміх де-інде зацікавив викладача.

— Піддубний, дякую, що довів до мого відома інформацію. Цікаво дізнатися, якими ще знаннями ти володієш, крім мистецтва реготіння, — не залишив негідника у спокої дорослий чоловік. Якби не власне емоційне дно, в яке мене загнали від ганьби, то я б була щаслива від розуміння, що кривдника збираються провчити.