10. Атлас

Розділ 10. Атлас

Ліфт смикнувся так різко, що Марта вдарилася плечем об стінку.

Іван встиг схопити її за лікоть. Не втримав нормально — просто смикнув на себе, і вони обидва мало не впали на Саву.

— Обережніше, — прохрипів Сава.

Марта навіть не глянула на нього.

— Дивіться, який ніжний. Його, бачте, викрадення людей у підвалі не підготувало до незручного ліфта.

Ада стояла біля панелі й дивилася на кнопку, яка щойно спалахнула сама.

АТЛАС.

Такого поверху на схемі не було.

На жодній схемі.

Сава теж дивився. І мовчав.

Оце й було відповіддю.

— Ви знали, — сказала Марта.

— Я знав, що рівень існував.

— І знову дієслово минулого часу. Як зручно.

— Його мали закрити.

— Ага. Як могилу. Тільки кришку забули прибити.

Ліфт їхав униз.

Довше, ніж мав би.

Поверхи на панелі зникли. Просто згасли один за одним, ніби будівля соромилася визнавати, куди їх везе.

Іван притис долоню до стінки кабіни.

Сіль на шкірі з іменем Артема боліла тихо. Не різала. Нагадувала.

Не загуби.

Він стиснув пальці.

Марта помітила.

— Що?

— Нічого.

— Погана відповідь.

— Інших поки нема.

Ліфт зупинився.

Не дзенькнув.

Не оголосив поверх.

Просто завмер, як людина, яка передумала говорити.

Двері відчинилися.

За ними був коридор.

Білий. Занадто білий. Не лікарняний — мертвий. Уздовж стін тяглися прозорі панелі, за ними миготіли дроти, старі трубки, сухі контейнери, вимкнені монітори. На підлозі не було води.

Івану це не сподобалося.

У цьому центрі сухість уже давно не означала безпеку.

Над дверима висіла стара табличка.

Не електронна. Металева. Подряпана. Начебто її колись знімали, потім поспіхом прикрутили назад.

ПРОЄКТ “АТЛАС”.

Нижче — свіжа наклейка, уже з новим логотипом центру:

АРХІВНИЙ РІВЕНЬ. ДОСТУП ЗАБОРОНЕНО.

Марта зробила крок уперед.

Іван схопив її за руку.

— Не зараз.

Вона повернулася повільно.

— Там Назар.

Він не спитав, звідки вона знає.

Бо сам уже чув.

Не голос.

Дихання.

Десь за склом. Нерівне. З перебоями. Як старий апарат, який не мав права ще працювати, але вперто працював.

Оксана, що стояла біля задньої стінки ліфта, притисла сумку до грудей.

— Тут хтось є.

Ада вийшла першою.

Не сміливо. Не героїчно. Просто лікарська частина в ній на секунду перемогла страх.

— Світло.

Марта посвітила телефоном.

Промінь упав на найближче скло.

За ним була палата.

Ні.

Не палата.

Кімната для зберігання людини.

Вузьке ліжко. Фіксатори. Суха крапельниця. Монітор із темним екраном. На стіні — список параметрів, але частина рядків була стерта.

На ліжку нікого.

У другій кімнаті — теж.

У третій промінь упав на руку.

Марта завмерла.

Іван відчув, як її пальці в його руці стали кам’яними.

Рука лежала за склом. Худа, бліда, з синцями від старих катетерів. На зап’ястку — браслет.

Марта підійшла до скла.

Повільно.

Так ходять не до мертвих.

До тих, кого бояться впізнати живими.

На ліжку лежав чоловік.

Ні, хлопець.

Ні.

Іван не одразу зрозумів вік. Обличчя було виснажене, щоки запалі, волосся коротке, нерівно підстрижене. Але під шкірою, у лінії підборіддя, у губах, що колись могли криво всміхатися, лишався той самий Назар із приймальні.

Тільки старший.

І живий.

Марта поклала долоню на скло.

— Назар.

У палаті монітор раптом увімкнувся.

Один рядок.

НАЗАР КЛИМЧУК.
ЦИВІЛЬНИЙ ЕВАКУЙОВАНИЙ.
СТАТУС: УТРИМУЄТЬСЯ.
ПРОЄКТ: АТЛАС.

Марта не дихала.

Іван чув це.

А потім почув інше.

За спиною Сава прошепотів:

— Господи.

Марта повернулася до нього.

Дуже повільно.

— Ви сказали мені, що він помер дорогою.

Сава похитав головою.

— Не я.

— Ваші папери.

Він не відповів.

— Ваші підписи.

Мовчання.

— Ваші “не моя компетенція”.

Сава дивився на Назара за склом і не знаходив, куди подіти обличчя.

Добре.

Хай носить.

Марта знову повернулася до скла.

— Відкрийте.

Ада підійшла до панелі біля дверей палати. Провела своєю картою.

Червоне.

ВІДМОВЛЕНО.

Сава приклав свою.

Жовте.

ДОСТУП АРХІВНОГО РІВНЯ ЗАБОРОНЕНО.
ПОТРІБНЕ ПІДТВЕРДЖЕННЯ КУРАТОРА.

Марта підняла штир.

— Куратора в мене немає. Є аргумент.

Іван торкнувся скла.

— Ні.

Вона різко:

— Навіть не починай.

— Якщо я зараз відкрию, ми не знаємо, що разом із ним вийде.

— Там людина.

— Я бачу.

— Тоді що ти мені кажеш?

Він не встиг відповісти.

Динамік над коридором ожив.

Голос Ореста був спокійний. Трохи хрипкий. Мабуть, після того, як центр почав говорити іменами, навіть у нього щось збилося.

— Пані Марто, відійдіть від скла.

Марта навіть не підняла голови.

— Ні.

— Ви не розумієте стан об’єкта.

— Ще раз назвете його об’єктом — я знайду, де ви ховаєте рот.

Пауза.

Невелика.

Потім Орест сказав:

— Назар Климчук не мав вижити.

— А він узяв і зіпсував вам статистику.

— Він не є стабільним пацієнтом.

— У вас тут ніхто не стабільний. Навіть чашки.

Іван подивився крізь скло.

Назар не рухався.

Але його губи ворухнулися.

Марта притулилася ближче.

— Назаре?

З динаміка над дверима палати пролунав звук.

Спочатку шипіння.

Потім — голос.

Слабкий. Подряпаний. Справжній настільки, що Марта відступила на пів кроку.