9. Не віддавайте мене їм

Назар тримав її за рукав.

Не теперішню Марту.

Ту.

Молодшу. У мокрій куртці евакуаційної групи, з чужою кров’ю на зап’ястях і таким обличчям, ніби якщо вона зараз не моргатиме — світ не розвалиться.

Марта теперішня стояла біля дверей ліфта й не дихала.

Іван почув це першим. Не побачив. Почув, як у неї раптом зникло повітря. Наче хтось вимкнув маленький внутрішній насос, на якому вона трималася від гідроконтуру до цього клятого ліфта.

— Марто, — сказав він.

Вона не відповіла.

Назар на ношах сіпнувся. Молодий. Замерзлий. З мокрим волоссям, що прилипло до чола. На губах кров, вода, синій край. Він був живий. Дуже погано, але живий.

На його грудях теліпалася картонна евакуаційна бирка, розмокла по краях.

НАЗАР К.
цивільний.
гіпоксія / утоплення / ЧМТ?
передати в нейроцентр

Останнє слово було вписане іншим почерком.

Рівним.

Занадто рівним для тієї ночі.

— Не віддавайте мене їм, — повторив він.

Молодша Марта нахилилася до нього.

— Тихо. Чуєш? Дихай. Дивись на мене. Не закривай очі.

— Вони… — хлопець закашлявся. Вода пішла з рота разом із кров’ю. — Вони вже приходили.

— Хто?

Він не встиг.

Двері старої приймальні грюкнули.

Увійшли двоє чоловіків у цивільному. Сірі куртки, чисті берці, медичні сумки без жодних лікарняних позначок. За ними — жінка в білому пуховику з бейджем на грудях.

Іван напружився.

Ада зробила крок назад.

— Це не наші, — прошепотіла Оксана.

Сава нічого не сказав.

І цього вистачило.

Марта теперішня повільно повернула до нього голову.

— Ви їх знаєте.

Сава ковтнув.

— Я знав документи.

— Обличчя?

Він мовчав.

— Обличчя, Саво.

— Одного.

Марта не вдарила його.

Можливо, тому що стояла занадто далеко.

Можливо, тому що Назар досі тримав її за рукав у минулому.

Жінка в білому пуховику підійшла до нош. Посміхнулася молодшій Марті так, як посміхаються тим, кого вже списали з рішення.

— Ми забираємо пацієнта.

— Хто ви? — молодша Марта стала між ними й ношами.

— Нейрологічна бригада. Є направлення.

— Він нестабільний.

— Саме тому.

— Я їду з ним.

Жінка ледь-ледь нахилила голову.

— Ні.

Марта теперішня здригнулася.

Іван хотів узяти її за руку, але вона відступила, не дивлячись.

— Не чіпай.

Голос сухий.

Рівний.

Не її.

Тобто її. Але той, яким вона, мабуть, говорила вночі, коли в машині було троє важких, один кисневий балон і дорога, що змінювалася швидше за маршрут.

У приймальні минулого санітар намагався знайти Назарові вену. Руки в нього трусилися. Молодша Марта відштовхнула його ліктем.

— Дайте катетер.

— Ми не маємо…

— Дайте катетер, бо він зараз піде у вас під руками.

Санітар дав.

Вона встромила голку швидко. Зло. Майже грубо, але правильно. Назар скривився, не крикнув. Тільки пальці на її рукаві стиснулися.

— Не віддавайте.

— Я тут.

— Ви не розумієте.

— Потім скажеш.

— Потім мене не буде.

Марта теперішня зробила крок.

Іван кинувся за нею.

Запізно.

Вона пройшла в приймальню, і простір здригнувся так, ніби хтось вдарив по натягнутій плівці.

Ада схопила Івана за передпліччя.

— Не заходь.

— Вона там.

— Це не “там”.

— Мені байдуже.

Він рвонувся.

І зразу впав на коліно.

Ніби підлога вдарила знизу. Долоня з іменем Артема спалахнула білим болем. На секунду пальці перестали слухатися.

Марта в приймальні озирнулася.

— Іване, ні.

— Ти серйозно?

— Не заходь.

— Дуже вчасно.

— Я сказала — ні.

Вона стояла між двома версіями себе.

Одна — біля нош, з катетером, кров’ю і молодим обличчям, яке ще вміло вірити правильним паперам.

Друга — мокра, брудна, зі штирем у руці й очима людини, яка вже знала, чим закінчуються правильні папери.

Назар побачив її.

Не молоду.

Теперішню.

— Ви прийшли, — сказав він.

Молодша Марта не почула. Жінка в пуховику теж. Чоловіки в цивільному почали перекладати Назара на свої ноші.

Теперішня Марта стояла нерухомо.

— Назаре.

Він моргнув.

Важко.

— Я казав.

— Я знаю.

— Ні.

Він спробував повернути голову. Не зміг. Очі бігали, шукали її обличчя.

— Тоді ви не знали.

Чоловік у цивільному витягнув із сумки шприц.

Молодша Марта перехопила його руку.

— Що це?

— Седативне.

— Назва.

— Нам треба транспортувати.

— Назва.

Він подивився на жінку в пуховику.

Та всміхнулася.

— Ви дуже відповідальна.

— Назва препарату.

— Ви парамедикиня?

— Так.

— Тоді знаєте, що при евакуації рішення приймає той, хто має маршрут і приймаючий заклад.

— Не з мого поста.

— Це вже не ваш пост.

Жінка підняла папку.

Білий аркуш. Підпис. Печатка. Все рівне, сухе, законне на вигляд.

Іван із порога бачив, як Марта теперішня дивиться на той папір.

Не на Назара.

Не на шприц.

На папір.

— Саво, — сказала вона, не обертаючись.

Сава біля ліфта ледве стояв.

— Так.

— Це ваш підпис?

Сава не відповів.

Іван піднявся, спершись на стіну. Піт стікав по спині. У приймальні пахло мокрою тканиною, хлоркою, дизелем і дешевою кавою з автомата. Нізвідки. Мабуть, з тієї ночі.

— Марто, вийди, — сказав він.

Вона не послухала.

Жінка в пуховику простягнула молодшій Марті документи.

— Підпишіть акт передачі.

— Я не передаю його без супроводу.

— Підпишіть відмову — і пацієнт залишиться тут. Без апарата. Без нейрохірурга. Без шансу.