8. Імена в коридорах

Центр почав говорити не одразу.

Спершу він кашлянув.

Десь у стіні клацнув старий динамік, другий відповів йому сухим тріском, третій прокинувся в коридорі за дверима. Потім у вузлі реєстрації ожив принтер. Ще один. Ще.

Звук був дрібний, непристойно буденний.

Так могла б друкуватися накладна на бинти.

А друкувалися мертві.

Іван сидів на підлозі, притиснутий плечем до Марти, і намагався не випасти з себе остаточно.

Це виявилося важче, ніж не померти.

Після смерті хоча б було зрозуміло, куди всі так метушаться. А тут кожне ім’я, що проходило через динаміки, зачіпало щось у ньому тонким гачком.

Олена Савчук.

Богдан Римар.

Лілія Коваль.

Артем Лисенко.

Імена не кричали.

Вони просто звучали.

Оце й було найгірше.

Крик можна було списати на паніку. На біль. На аварію. На черговий збій у центрі, де навіть тіні поводилися як пацієнти без страховки.

А тихе ім’я вимагало відповіді.

Марта тримала Івана за плече так, ніби він був не чоловік, а двері, які можуть у будь-яку секунду знову відчинитися не туди.

— Дихай, — сказала вона.

— Я дихаю.

— Не як людина.

— Я після вашої медицини взагалі експериментальна категорія.

— Не розмовляй із ними.

— З ким?

— З іменами.

Він хотів сказати: “Я й не збирався”.

Але не сказав.

Бо саме збирався.

Не словами. Всередині. Там уже піднімалося це дурне, майже фізичне бажання: відповісти. Озватися. Сказати їм, що він чув. Що їх не стерли. Що Артем у нього на долоні болить так, ніби хлопець ще тримається за край.

Марта стиснула його сильніше.

— Я бачу, — сказала вона.

— Що?

— Твоє обличчя. Коли ти зараз зробиш щось героїчно безглузде.

— У мене є окреме обличчя?

— Так. Дуже дурне.

— Приємно знати, що після смерті в мені лишилося стабільне.

Вона не всміхнулася.

Не зараз.

У неї на рукаві темніла вода з гідроконтуру. Волосся вибилося з вузла. На лівій щоці була тонка сіра смуга — чи то пил, чи то слід від стіни, яка не мала відкриватися.

Іван подивився на неї й раптом подумав, що Марта теж могла не витримати.

Могла сісти на підлогу, закрити очі, сказати: “Я не можу”. І мала б право. Більше за всіх тут.

Але вона просто тримала його.

Зла. Мокра. Налякана.

Жива.

Ада біля термінала збирала аркуші, що лізли з принтера. Не всі. Вона швидко зрозуміла, що всіх не забере. Папір падав на підлогу, ковзав під стіл, чіплявся за кабелі.

На кожному — рядки.

Прізвище.

Дата.

Код.

Підпис.

Інколи — одна коротка примітка, від якої робилося холодніше, ніж від усіх водних чудес разом.

“Родичі не допущені”.

“Згода відновлена з архівного шаблону”.

“Суб’єкт не відповідає на власне ім’я”.

“Голос збережено”.

Сава сидів за столом і дивився на фразу, що лишилася в журналі.

Я знав.

Він не рухався.

Марта кинула на нього погляд.

— Ви ще з нами?

Сава повільно повернув голову.

— Це питання чи надія?

— Попередження.

— Я не втечу.

— Ви вже багато чого не робили особисто. Не вражає.

Ада різко сказала:

— Досить. Нам треба виходити.

— Куди? — спитав Іван.

Він почув власний голос і здивувався, що той не чужий. Подряпаний, слабкий, але його.

Ада притиснула до грудей папки й кілька свіжих аркушів.

— У зовнішнє крило. Якщо центр говорить іменами, хтось із персоналу вже викличе допомогу.

Сава засміявся.

Сухо.

Не весело.

— Ви справді так думаєте?

Ада застигла.

— Так.

— Тоді ви досі не зрозуміли, як Орест будував систему.

Марта піднялася першою.

Швидко.

— Поясніть.

— У зовнішньому крилі чують не все.

— Що значить “не все”?

— Сектори розділені. Пацієнтські зони, реабілітація, публічний блок, лабораторний блок, технічний підрівень. У кожного свій контур звуку, камер і аварійних повідомлень.

— Щоб не налякати пацієнтів?

— Щоб не налякати спонсорів.

Ада дивилася на нього так, ніби бачила вперше.

— Ти це підписував?

Сава потер мокре обличчя.

— Я багато чого підписував.

У коридорі за дверима імена раптом змішалися з іншим звуком.

Коротким.

Різким.

Сирена.

Не та біла, що затоплювала гідроконтур. Інша. Внутрішня. Вона не кричала, а різала тишу тонкими шматками.

Потім пролунав голос системи:

— Увага персоналу технічного рівня. Активовано протокол “Сухий архів”. Усі носії інформації мають бути ізольовані.

Марта повільно повернулася до Сави.

— Носії інформації — це хто?

Сава подивився на Івана.

Марта теж.

Іван навіть не образився.

Втомився.

— Мені здається, у мене дуже невдале резюме.

Ада підійшла до дверей і приклала карту.

Червоне світло.

ВІДМОВЛЕНО.

Вона спробувала ще раз.

ВІДМОВЛЕНО.

— Орест блокує рівень, — сказала вона.

Марта підняла штир.

— То розблокуємо фізично.

— Там магнітний замок.

— У мене важкий аргумент.

— Він не допоможе.

— Він хоча б покращить мені настрій.

Іван спробував підвестися.

Підлога одразу поїхала боком. Не буквально. У нього просто закінчилися коліна.

Марта підхопила.

— Сидіти.

— Я можу…

— Не можеш.

— Я навіть не сказав що.

— Універсальна відповідь.

— Марто.

— Ні.

Це було коротке “ні”.

Без злості.

Таке “ні” кажуть не дверям, а людині, яку бояться втратити через її власну впертість.

Іван замовк.

Сава раптом сказав:

— Є інший вихід.

Усі обернулися до нього.