7. Людина, яка оформлювала смерть

Орест замовк.

Динамік над головою клацнув і знову став звичайною білою плямою на стелі.

Ніби нічого не сталося.

Ніби щойно не підтвердили “алхімічну фазу” людини, яка п’ять хвилин тому стояла по коліна у воді й намагалася не потонути в чужих іменах.

Ніби все це можна було записати в таблицю, поставити підпис, відправити нагору й піти пити каву.

Іван дивився на власну долоню.

Там, де щойно була синя пір’їнка, лишилося соляне слово.

АРТЕМ.

Літери трималися на шкірі тонко, майже ніжно. Але боліли так, наче їх випалили зсередини.

Марта теж дивилася.

— Це змивається? — спитала вона.

Іван подивився на долоню.

— Мені здається, зараз не варто перевіряти.

— Нарешті здорова думка.

— Запиши. Раптом більше не повториться.

Він хотів усміхнутися.

Не вийшло.

Бо ім’я на долоні здригнулося.

Не фізично. Не шкірою.

Сенсом.

Артем.

Не просто напис.

Не просто слід.

Тепер це було щось, що треба було втримати.

Іван стиснув кулак.

Біль став гострішим.

Добре.

Біль хоча б належав йому.

Ада стояла біля службових дверей із папками під пахвою. Мокра, бліда, з розбитою губою і виразом людини, яка дуже пізно прочитала інструкцію до власної совісті.

Сава Мельник сидів на підлозі, притулившись спиною до стіни.

Живий.

Несправедливо живий.

Марта дивилася на нього так, що це, здається, теж можна було б оформити як надзвичайну стерилізацію.

— Вставайте, — сказала вона.

Сава кашлянув, витер воду з підборіддя й підняв на неї очі.

— Я не в тому стані.

— А мене це гріє?

— У мене, можливо, перелом ребра.

— Можливо, це єдина приємна новина за день.

Ада різко:

— Марто.

— Що?

— Він нам потрібен.

— Живий він нам потрібен більше. Поки що.

Сава спробував усміхнутися.

Не вийшло. Обличчя смикнулося від болю.

— Ви не схожі на людину, яка вбиває.

Марта присіла перед ним.

Спокійно.

Навіть обережно.

Оце було найгірше.

— А ви не схожі на людину, яка допомагала вбивати, — сказала вона. — Бачите, як оманливо все влаштовано?

Сава відвів погляд.

На пів секунди.

Перший живий рух.

Іван помітив.

Ада теж.

— Я нікого не вбивав, — сказав Сава.

Марта повільно кивнула.

— Звісно. Ви просто натискали кнопки.

— Я відповідав за безпеку.

— Чию?

Сава мовчав.

— Центру? Ореста? Документів? Людей, яких офіційно не існувало?

— Ви не розумієте структури ризиків.

Марта видихнула.

— Іване.

— Що?

— Тримай мене, бо зараз я йому обличчя підправлю.

Іван поклав руку їй на плече.

Не тому, що Сава заслуговував на життя.

Тому що Марта потім не пробачила б собі, якщо стала б схожою на них.

Вона це теж знала.

Саме тому не відштовхнула його.

Ада підійшла до Сави й нахилилася.

— Де вихід із сектору?

— Ви ж лікарка. Мали б знати.

— Не цей.

Він мовчав.

Ада стиснула папки сильніше.

— Сава, у нас три варіанти. Перший: ви ведете нас до зовнішнього коридору. Другий: Марта переконує вас менш гуманними методами. Третій: сектор затопить або Орест пришле групу зачистки, і тоді ви пояснюватимете регламент уже воді.

— Не погрожуйте мені.

— Я не погрожую. Я нарешті кажу правду.

Іван почув її.

Не слова.

Зсув усередині.

Ада справді сказала правду. Вперше — не як дозу, не як “рівно стільки, скільки врятує”, не як обережну підказку біля ліжка. Просто правду, не прикриту халатом.

І щось у коридорі на це відгукнулося.

Лампа над ними мигнула.

Один раз.

Не страшно.

Наче хтось поставив галочку.

Сава повільно перевів погляд на Івана.

— Він уже впливає на середовище без контакту.

— Він стоїть поруч, — сказала Марта. — Це поки що не злочин.

— Ви навіть не розумієте, чим він стає.

— Зате ви, бачу, прекрасно розуміли, чим ставали ваші пацієнти.

Сава заплющив очі.

— Пацієнти були не моєю компетенцією.

Оце вдарило краще за зізнання.

Тихо.

Брудно.

По-справжньому.

Марта встала.

— Повторіть.

Він не повторив.

Іван зробив крок до нього.

Не хотів.

Але тіло саме зрушило.

Артем на долоні знову заболів.

— Ви їх не рахували людьми, — сказав Іван.

Сава відкрив очі.

— Я рахував доступи, дозволи, переведення, відеоархіви, ризики витоку, родичів, які могли створити проблему.

— Родичів.

— Так.

— Проблему.

Сава подивився на Марту.

— Родичі завжди проблема. Вони не бачать загальної картини.

Марта засміялася.

Коротко.

Без радості.

— А ви бачили?

— Я бачив, що без контролю цей проєкт убив би більше людей.

Ада дуже тихо сказала:

— Він і так убивав.

— Менше, ніж міг би.

Ось вона.

Справжня фраза.

Не виправдання навіть.

Фундамент.

Марта повільно повернулася до Ади.

— Він завжди так говорив?

Ада не відповіла.

— Завжди, — сказав Іван замість неї.

Він не знав звідки.

Просто відчув у Саві старі, відполіровані до блиску фрази. Ними можна було застелити будь-яку яму. “Менше зло”. “Контрольований ризик”. “Технічна втрата”. “Нестабільний родич”. “Не моя компетенція”.

Слова, які не мали душі.

Саме тому кров до них не липла.

У коридорі позаду щось клацнуло.

Усі завмерли.

Ада підняла карту.

— Треба йти.

— Куди? — спитав Іван.

Вона подивилася на Саву.

— У вузол реєстрації.

Сава різко:

— Ні.