6. Гідроконтур

Решітка не хотіла відкриватися.

Іван це відчув одразу.

Не “застрягла”. Не “іржава”. Не “потрібен інструмент, бажано не дружина зі штирем і пацієнт після смерті”.

Ні.

Вона саме не хотіла.

Метал під його пальцями був холодний, сухий і впертий. У ньому сиділо просте службове переконання: тримати. Не пускати. Не випускати. Бути межею, навіть якщо ніхто не пояснив, між чим і чим.

Іван прибрав руку.

Марта, яка повзла попереду й уже примудрилася вдаритися ліктем об усе, що стирчало з тунелю, озирнулася.

— Не відкривається?

— Відкривається.

— Тоді чому ми досі тут?

— Бо я поки ввічливий.

— Іване.

— Добре. Бо воно не хоче.

Марта подивилася на решітку.

Потім на нього.

Потім знову на решітку.

— У нас новий рівень стосунків із будівельними матеріалами?

— Схоже.

— Чудово. Запитай у неї, чи вона хоча б за цивілізований діалог.

З-за спини, з темного тунелю, знову пролунав Мартин голос:

— Іване, відкрий.

Марта справжня навіть не здригнулася.

Тільки обличчя стало гострішим.

— А це вже хамство, — сказала вона тихо.

Голос позаду повторив:

— Іване, відкрий. Я тут.

— Ні, — сказав Іван у темряву. — Ти там.

Пауза.

У тунелі стало холодніше.

Не настільки, щоб замерзнути. Настільки, щоб шкіра згадала всі погані місця, де їй доводилося бути.

Марта нахилилася до нього ближче.

— Не розмовляй.

— Я не з нею.

— Мені байдуже, з ким ти. Якщо воно відповідає — це вже розмова.

Він хотів пожартувати.

Не вийшло.

З тунелю подуло вологістю, хоча повітря мало йти від гідроконтуру, знизу, а не з архіву, де щойно чорна вода навчилася стояти без банки. Десь позаду хтось повільно провів нігтем по металу.

Один раз.

Пауза.

Двічі.

Марта заплющила очі на секунду.

— Не слухай.

— Я знаю.

— Ні. Ти не знаєш. Ти вважаєш, що знаєш. Це різні речі.

Іван подивився на неї.

У світлі знизу її обличчя було майже синє. Втомлене. Зле. Живе до непристойності. І таке рідне, що від цього хотілося повірити будь-якому голосу, який обіцяв повернути все назад.

Тому голоси й працювали.

Вони не брехали з нуля.

Вони брали правду за горло й говорили нею.

— Допоможи мені з решіткою, — сказав він.

— Руками чи твоїм новим знайомством із металом?

— Руками.

Марта коротко кивнула.

— Прогрес.

Вона просунула штир крізь пруття й уперла в бокову петлю. Іван узявся за решітку з іншого боку. Метал був слизький від конденсату. Пальці ковзали. Плече, яким він ударився в люку, відразу нагадало, що воно проти пригод.

— На три, — прошепотіла Марта. — Раз. Два.

Решітка клацнула сама.

Марта завмерла.

— Я ще не сказала три.

— Це не я.

— Улюблена фраза нашого шлюбу.

Решітка повільно відхилилася всередину.

Без скрипу.

Без опору.

Наче її хтось відчинив з того боку й тепер дуже хотів, щоб вони подумали: як зручно.

Марта не полізла.

Іван теж.

Вони лежали в тунелі й дивилися на круглий басейн унизу, на білу плитку, на ремені, на апарати, що дрімали в синьому світлі, і на пір’їнку посеред води.

Вона не тонула.

Звісно.

У цьому центрі навіть пір’я мало стабільніший статус, ніж пацієнти.

— Ти теж відчуваєш, що нас запрошують? — спитала Марта.

— Так.

— Отже, не йдемо.

— Позаду теж запрошують.

З тунелю Мартиним голосом тихо сказали:

— Іване, я боюся.

Справжня Марта побіліла.

Не від страху.

Від люті.

— Оце вже низько, — прошепотіла вона.

Іван узяв її за руку.

Не щоб заспокоїти.

Щоб втримати себе.

Бо голос влучив.

Не в голову. Не в пам’ять. У той шматок усередині, де нормальна людина завжди робить крок на чужий страх. Особливо якщо страх говорить голосом того, кого ти любиш.

Він стиснув Мартини пальці.

— Скажи щось дратівливе.

Вона не зрозуміла.

— Що?

— Швидко.

Марта глянула йому в очі.

— Ти жахливо виглядаєш.

— Сильніше.

— І пахнеш, як медичний спирт, паніка й чоловіча самовпевненість.

— Ще.

— Якщо ти зараз героїчно пожертвуєш собою, я тебе потім знайду й доб’ю.

Іван видихнув.

— Дякую.

— Завжди рада погіршити атмосферу.

Голос у тунелі замовк.

Унизу вода в басейні здригнулася.

Ледь помітно.

Наче щось у ній усміхнулося.

— Ліземо, — сказав Іван.

— Не подобається мені, як це прозвучало.

— Мені теж.

— Добре. Тоді хоча б чесно.

Марта зсунулася першою. Вона завжди так робила, коли вважала, що небезпека більше не теоретична. Не чекала, поки хтось дозволить. Не питала, хто головний. Просто йшла вперед так, ніби світ зобов’язаний не встигнути її зупинити.

Іван спустився слідом.

Вони впали на вузький технічний поміст біля стіни. Не сильно, але гучно. Занадто гучно для місця, яке, здається, вміло слухати не тільки звуки.

Гідроконтур був більший, ніж здавався з тунелю.

Круглий зал ішов униз, як перевернута вежа. У центрі — басейн. Навколо нього три рівні металевих платформ, сходи, кабелі, шафи з апаратурою. На нижньому рівні стояло крісло з фіксаторами. Не медичне ліжко. Не стоматологічне. Не операційний стіл.

Щось середнє між усім, що має не дати людині втекти.

Над кріслом висіла дуга з датчиками. Від неї йшли трубки до басейну.

На стіні, під перекресленим написом НЕПТУН, горів екран.

Чорний.

З одним рядком:

КОНТУР ОЧІКУЄ НОСІЯ.

Марта прочитала.

— Носія?

— Може, це не про мене.

Вона глянула на нього.

— Так. Може, вони чекали листоношу.