5. Сектор, якого не існує

Стіна відкрилася не красиво.

Ніякого сяйва. Ніякого порталу. Ніякого божественного хору, який би повідомив Івану, що тепер він офіційно з’їхав із глузду й може забирати сертифікат у реєстратурі.

Просто біла фарба під його долонею намокла, потемніла, розійшлася тонкою тріщиною — і зсередини повіяло холодом.

Не морським.

Підвальним.

Іван встиг подумати, що це навіть образливо. Після всіх голосів, води, синіх пір’їн і стін, які поводилися як старі знайомі, можна було б отримати щось пристойніше за технічний коридор із запахом пилу, солі й дешевої ізоляції.

Потім з темряви висунулася рука Марти.

— Довго думав? — прошепотіла вона.

Іван схопив її пальці.

Справжні. Теплі. Зі збитою кісточкою на вказівному пальці — вона завжди билася об дверцята шаф, бо відкривала їх так, ніби вони особисто їй винні.

— Я оцінював архітектурне рішення, — сказав він.

— Оціниш пізніше. Лізь.

— “Лізь” — дуже романтично.

— Я можу сказати “повзи”, якщо тобі бракує атмосфери.

За спиною Ада закричала:

— Іване, не заходьте!

Оце було вже майже смішно.

Бо коли людина з лабораторного центру, де чашки відкидають окремі тіні, голоси живуть без ротів, а пацієнти стоять босими ногами на стелі, кричить “не заходьте” — це звучить не як турбота.

Це звучить як реклама.

Іван протиснувся в щілину.

На секунду світ стиснувся навколо ребер. Стіна ніби не хотіла пропускати тіло повністю: взяла плечі, приміряла, подумала, чи варто. Потім відпустила.

Він опинився по інший бік.

Марта стояла в вузькому коридорі без вікон. На ній усе ще був той самий светр із кавовою плямою. Тільки тепер пляма стала темнішою, а на правому рукаві з’явилася довга сіра смуга — чи то пил, чи то фарба, чи то залишки чиєїсь надії.

У руці вона тримала металевий штир.

— Це що? — спитав Іван.

— Аргумент.

— Де взяла?

— З вентиляції.

— Ти розібрала вентиляцію?

— Ні. Вона перша почала.

Іван дуже хотів її обійняти.

Прямо зараз. Посеред цього коридору, який офіційно не мав існувати. У стіні за спиною, яка ще вчора була стіною. З сиреною десь далеко й людьми, які напевно вже вирішили, що треба закрити сектор, пацієнта, дружину, правду, Бога й бухгалтерію.

Але Марта подивилася на нього так, що він передумав.

Не тому, що не можна.

Тому що вона ледве стояла. І трималася не страхом. Люттю. Лють у неї була зараз як милиця: не дуже зручна, зате своя.

— Ти справжня? — тихо спитав він.

Марта моргнула.

Потім підняла штир і легенько вперла йому в груди.

— А ти?

— Справедливо.

— Я питаю серйозно, Іване.

За цими словами стояло більше, ніж коридор. Більше, ніж центр. Більше, ніж усе, що з ними сталося.

Вона дивилася на нього і намагалася зрозуміти, кого витягла за руку зі стіни.

Чоловіка.

Пацієнта.

Двері.

Чужу річ у його шкірі.

Іван відчув це не думкою.

Тілом.

Її страх був гострий, дуже чистий, без красивих домішок. Не “мені страшно, що ти помреш”. Гірше.

“Мені страшно, що ти вже помер, а я тримаю за руку те, що навчилося тобою бути”.

Він повільно підняв руки.

— Пам’ятаєш, як я розбив твою синю чашку?

— Яку саме?

— Оту, з написом “не чіпати”.

— Ти розбив три чашки з написом “не чіпати”.

— Це була система протесту.

— Це була незграбність.

— Третю я розбив, коли ти сказала, що якщо я ще раз поставлю її на край, ти переселиш мене на балкон.

Марта не всміхнулася.

Але її очі змінилися.

Ледь-ледь.

Достатньо.

— І що я зробила?

— Переселила туди мої капці.

— Ти два дні ходив босий і принципово не питав, де вони.

— Я був у моральному засланні.

Марта видихнула.

Не сміхом. Не полегшенням. Просто повітрям, яке вона тримала довше, ніж треба.

— Добре, — сказала вона. — Поки ти ти.

— “Поки” трохи ображає.

— Звикай.

За стіною щось ударило. Глухо. Наче з того боку вдарили по мокрому бетону.

Ада.

Або охоронці.

Або те, що слухало їх крізь динаміки й не мало терпіння.

Марта різко повернула голову.

— Ходімо.

— Куди?

— Туди, де вони не хотіли, щоб я дивилася.

— Тобто в будь-який кабінет цього центру?

— Униз.

Іван тільки тепер помітив, що коридор мав нахил.

Майже непомітний. Підлога йшла вниз так обережно, ніби сама соромилася напрямку. Уздовж стін тягнулися труби, кабелі, старі кронштейни. Світло працювало через одну лампу: біла, темна, біла, темна.

Між лампами коридор виглядав довшим, ніж був.

Або навпаки.

Іван уже не довіряв геометрії. Вона тут явно була на пів ставки.

— Як ти сюди потрапила? — спитав він, ідучи за Мартою.

— Через кімнату очікування.

— Там були двері в секретний сектор?

— Там був туалет.

— Ще краще.

— У туалеті була вентиляційна решітка, яку хтось дуже погано закрутив.

— Ти вилізла через вентиляцію?

— Я не вилізла. Я впала.

— Різниця принципова.

— Дуже. Коли падаєш, не треба вирішувати, чи лізти далі.

Іван зупинився.

— Ти могла вбитися.

Марта теж зупинилася.

Повільно обернулася.

— А ти міг не помирати. Бачиш, як багато в нас обох цікавих зауважень заднім числом?

Він замовк.

Правильно зробив.

Марта пройшла ще кілька кроків, тоді сказала тихіше:

— Я чула твій голос.

Іван напружився.

— Справжній?

— Не знаю. Він казав, щоб я відкрила двері.

— Я цього не казав.

— Я знаю.

— Чому?

Вона не одразу відповіла.

Коридор мигнув лампою. Її обличчя на мить стало старшим. Не на роки. На втрати.

— Бо ти ніколи не кажеш “це я”, коли хочеш, щоб я повірила.