4. Голос без рота

Марту попросили вийти.

Не вигнали.

Не виштовхали.

Саме попросили.

Чемно, з рівною інтонацією, яка завжди означала: якщо не вийдеш сама, ми все одно зробимо як треба, тільки залишимо тобі менше гідності.

Марта подивилася на Ореста Гайдука.

— Ви серйозно думаєте, що після всього я просто піду?

— Ні, — сказав він. — Я думаю, що ви розумна людина.

— Поганий початок.

— І тому розумієте: зараз ваша присутність шкодить чоловікові.

Іван тихо засміявся.

Не весело.

— Гарно. Спершу ви використовуєте її голос, потім кажете, що її присутність шкідлива. У вас тут совість теж за протоколом? Вмикаєте по паролях?

Орест не образився.

Це в ньому найбільше дратувало. Нормальна людина хоча б трохи злилася б. А цей дивився спокійно, ніби Іван був не людиною, а складним апаратом із поганим почуттям гумору.

— Ваш стан нестабільний.

— Я стою на ногах.

— Саме тому.

Марта різко повернула голову.

— Що це означає?

Ада Кравець мовчала.

Отже, означало щось погане.

Іван уже почав розуміти місцеву мову: якщо лікар мовчить — це не пауза. Це переклад жаху на прийнятну форму.

— Це означає, — сказав Орест, — що ваш чоловік демонструє активні реакції без фізичної слабкості. Для нас це новий рівень ризику.

— Для вас? — спитала Марта.

— Для всіх.

Марта зробила крок до нього.

Іван бачив, як напружилися охоронці за дверима. Не ввійшли. Але приготувалися.

Марта теж побачила.

І усміхнулася.

Погано.

Іван знав цю усмішку. Так Марта усміхалася, коли в магазині їй пробували довести, що зламаний товар “просто особливість моделі”.

— Я підписала документи, — сказала вона тихо. — Так?

— Так.

— Ви дуже любите це повторювати.

— Бо це важливо.

— Ні. Бо це єдине, що вас поки захищає.

Вона говорила рівно. Без крику. Іван навіть трохи нею пишався.

Трохи боявся теж.

Орест нахилив голову.

— Пані Марто, я розумію ваш емоційний стан.

— Ні. Ви розумієте, як його записати.

Ада підвела очі.

Швидко.

На мить.

Іван зловив це.

Марта теж.

У кімнаті стало тихіше.

Контейнер із чашкою вже винесли. Стіл витерли. Тінь зникла. Сірі люди в захисних костюмах пішли так само мовчки, як і з’явилися. Наче не забрали об’єкт, а винесли сміття.

Але Іван усе ще бачив на білому столі місце, де тінь висіла за краєм.

Столик був чистий.

Надто чистий.

У цьому центрі все було або надто чистим, або надто живим.

І обидва варіанти не подобалися.

— Я залишаюся, — сказала Марта.

Орест подивився на Аду.

Не наказав.

Просто подивився.

Ада зробила маленький вдих.

— Пані Марто, зараз справді краще вийти.

Марта повільно повернулася до неї.

— Ви теж?

Ада витримала погляд.

— Так.

Ось це вдарило сильніше, ніж якби сказав Орест.

Бо Орест був зрозумілий. Він був дверима без ручки.

Ада ще іноді виглядала людиною.

— Марто, — сказав Іван.

Вона не повернулася.

— Марто.

Тоді повернулася.

Очі в неї були сухі. Злі. Живі.

— Не йди далеко, — сказав він.

— Я не собака, щоб мене відправляли “не далеко”.

— Я знаю. Собака б уже когось вкусив.

Вона майже всміхнулася.

Не встигла.

Орест сказав:

— Вам дадуть кімнату для очікування.

— З замком?

— З камерою.

— Як турботливо.

Марта підійшла до Івана й торкнулася його пальців.

Коротко.

Наче передала йому не тепло, а доказ.

Я тут.

Потім її вивели.

Двері зачинилися.

Іван не рухався.

Чекав.

Раз.

Два.

Три.

За дверима кроки Марти стихли.

І тільки тоді щось у кімнаті видихнуло.

Не вентиляція.

Не людина.

Іван уже навчився відрізняти.

Ада теж це почула.

Орест — ні.

Або не захотів.

— Тепер, — сказав він, — ми поговоримо спокійно.

Іван глянув на нього.

— Ви весь час так кажете перед чимось огидним?

— Перед важливим.

— Різниця тонка.

Орест підійшов до столу, де ще недавно стояла чашка. Провів пальцем по поверхні. Палець лишився сухий.

Звісно.

У них усе висихало швидше за правду.

— Ви маєте зрозуміти, Іване. Ми не ваші вороги.

— Так, вороги зазвичай чесніші.

— Ми врятували вам життя.

— Ви дуже хочете, щоб я це не забував.

— Бо це факт.

— Факти теж можна класти на стіл як ножі. Дивлячись, яким боком повернути.

Орест уперше втомився від нього.

Не сильно.

На пів секунди.

Івану стало приємніше.

— Ваш випадок унікальний, — сказав куратор.

— От і почалося.

— Після клінічної смерті, NPT-17 і повторної активації контуру ви не демонструєте очікуваного нейрокогнітивного дефіциту.

— Перекладіть з вашої мови на людську.

Ада сказала:

— Ви не мали так швидко відновитися.

Іван повернувся до неї.

— О. Оце я розумію. Дякую.

Орест продовжив:

— Крім того, реакції середовища навколо вас стали стабільнішими.

— Ви назвали чашку “середовищем”?

— Чашку ми не бачили.

— Але забрали.

— Ми забрали прояв.

— Зручно. Коли не знаєш, що вкрав, завжди можна сказати “прояв”.

Ада потерла перенісся.

Вона була втомлена.

Справжньо.

Не красиво. Не драматично. Просто людина, яка не спала й уже не могла переконувати себе, що все під контролем.

Орест натиснув щось на планшеті.

На стіні засвітився екран.

Білий.

Потім — відео.

Кімната. Стіл. Іван. Марта. Ада.

Порожній стіл.

Немає чашки.