3. Сухий протокол

Івана розбудила тиша.

Не світло.

Не голос.

Не чужі пальці на повіках.

Тиша.

Вона сиділа в кімнаті рівно, акуратно, як медсестра з хорошими рекомендаціями. Нічого не пищало. Ніхто не біг. Вода не капала. Сіль не проступала. Стеля не намагалася стати підлогою.

Погано.

Коли після жаху надто швидко стає чисто — значить, хтось добре вміє прибирати.

Іван відкрив очі.

Нова кімната.

Не той бокс.

Менша. Світліша. Без скла від підлоги до стелі. Замість нього — вузька прозора смуга біля дверей. Ліжко звичайне, не схоже на операційний стіл для тих, кого ще не вирішили вважати живими.

На тумбі — пластикова пляшка води.

Закрита.

Звісно.

На стіні висіла картина з морем.

Іван дивився на неї секунд десять.

Потім сказав у порожнечу:

— Ви серйозно?

Ніхто не відповів.

Море на картині було дешеве. Синє, гладке, з білими барашками, які, мабуть, мали заспокоювати пацієнтів після клінічної смерті. Художник явно ніколи не бачив океану, який уміє чекати.

Іван сів.

Голова не закрутилася.

Це було третє погане.

Перше — тиша.

Друге — море на стіні.

Третє — тіло слухалося.

Не ідеально. У м’язах сиділа важкість, горло дерло, під ребрами тягнуло. Але руки працювали. Ноги теж. Він опустив ступні на підлогу й почекав зради.

Не було.

Підлога тримала.

Поки що.

На стільці біля ліжка лежав одяг: темні штани, м’яка футболка, сірий халат без зав’язок. Ніяких шнурків. Ніяких ременів. Навіть тапки — з м’якої тканини.

Турбота.

Турбота завжди виглядала підозріло, коли мала розмір.

Іван встав.

Кімната не попливла. Стіна не дихнула. Пляшка води не сіпнулася.

Він зробив крок.

Ще один.

Біля дверей загорівся маленький зелений індикатор.

— О, — сказав Іван. — Я ще й інтерактивний.

Двері не відчинилися.

Він натиснув на ручку.

Замкнено.

Звісно.

— Ви майже здорові, — сказала лікарка з динаміка.

Іван підняв голову.

Динамік був у кутку стелі. Білий. Маленький. Невинний, як усі речі, через які говорять люди без облич.

— Тоді я піду, — сказав Іван.

— Після комісії.

— Комісія вже знає, що я майже здоровий?

— Так.

— І все одно я тут.

Пауза.

Коротка.

Смачна.

— Так.

Іван усміхнувся.

— Чудова медицина. Я одужав, але ви не готові.

Двері клацнули.

Не відчинились повністю. Лише прочинилися на долоню.

За ними стояла вона.

Без щитка. Без маски. Обличчя втомлене. Очі сухі. Волосся зібране на потилиці так туго, ніби вона хотіла стягнути докупи і голову, і совість.

У руці планшет.

Знову.

— Можна? — спитала вона.

— Ви ж усе одно зайдете.

— Мені приємно, що ви вже розумієте правила центру.

Вона зайшла.

Двері за нею зачинилися тихо.

Надто тихо.

Іван сів на край ліжка.

Навмисно на край.

Лікарка помітила.

Нічого не сказала.

Добре.

Значить, теж пам’ятає.

— Як вас звати? — спитав Іван.

Вона зупинилася біля стільця.

— Доктор Ада Кравець.

— Ада?

— Так.

— Це справжнє ім’я чи центр підбирав персонал за настроєм?

Вона майже всміхнулася.

Майже.

— У вас відновився гумор.

— Погана ознака?

— Для декого — так.

— Для куратора?

Вона не відповіла.

Іван кивнув.

— А як куратора звати?

— Орест Гайдук.

Іван підняв брови.

— Уже можна?

— Ви все одно дізнаєтесь.

— Прекрасно. У вас тут брехня переходить у відкритість за розкладом?

— Ні. За рівнем ризику.

Вона сказала це надто просто.

Без краси.

Без термінів.

Івану це не сподобалось.

— Який у мене рівень?

Ада поклала планшет на стіл екраном донизу.

— Поки що вище, ніж хотілося б.

— Для мене?

— Не тільки.

Ось.

Ось воно.

Чиста кімната. Сухий халат. Майже нормальне тіло. І фраза, яка ставить під ноги прірву акуратніше за будь-який чорний берег.

Іван повільно видихнув.

— Значить, мокрий коридор був не сном.

— У вас була гостра реакція на контур.

— А хлопець на стелі?

— У другому блоці стався збій системи відеоспостереження.

— Дуже гнучкий препарат. Вода, пір’я, левітація, збій камер. Ще борщ варить?

— Ви бачили те, що ваш мозок міг скласти з уривків.

— Мій мозок дуже талановитий. Треба йому премію.

Ада мовчала.

Іван нахилився вперед.

— Де медсестра?

— Яка?

— Та, в якої дитина з температурою.

— Її відсторонили від зміни.

— За що?

— За порушення протоколу.

— Вона висмикнула лівий конектор. Якби не вона, що б сталося?

Ада опустила очі.

Нарешті.

На секунду.

— Ви цього не знаєте.

— Тому питаю вас.

Вона підняла планшет.

— Вам потрібно пройти коротке тестування.

Іван засміявся.

— Оце перехід. Людина питає, чи її мало не втопили вдруге, а ви: “намалюйте будиночок”.

— Тестування покаже, чи вас можна допустити до розширеного контакту з родичем.

Він перестав усміхатися.

— Марта тут?

— Так.

— Я хочу її бачити.

— Після тестування.

— Вона хоче мене бачити?

— Так.

— Тоді в чому проблема?

Ада подивилася на нього так, ніби він справді не розумів.

А він розумів.

Просто хотів, щоб вона сказала.

— Після вчорашнього інциденту будь-який емоційний стимул може активувати залишковий контур.

— Перекладаю: ви боїтеся, що я почую її голос і щось знову полізе з води.

— Не тільки з води.

Тиша.