2. Сіль на склі

Повторне занурення звучало майже пристойно.

Як “повторна перев’язка”.

Як “повторний аналіз”.

Як “повторіть, будь ласка, ваше прізвище”.

Тільки Іван уже знав: коли люди в білих халатах говорять лагідно, треба дивитися не на їхні руки.

На двері.

Двері за склом відчинилися безшумно. Увійшли двоє. Молодий лікар із блідим обличчям і медсестра, яка дуже старалася не дивитися на синю пір’їнку.

Старалася погано.

— Підготовка другого контуру, — сказала лікарка з планшетом.

Тепер Іван знав її голос. Рівний. Зібраний. Такий голос не заспокоював. Він просто акуратно складав паніку в шухляду.

— Другого? — спитав Іван.

— Не напружуйте голос.

— Я ним ще навіть нікого не вбив.

Медсестра смикнулася.

Ледь-ледь.

Молодий лікар ковтнув слину.

Лікарка подивилася на них обох. Не сердито. Гірше — як на людей, які псують стерильність.

— Зніміть периферію. Підключіть основний блок.

Медсестра підійшла до Іванової правої руки. Пальці в неї були холодні навіть через рукавички. Вона торкнулася катетера — і світ раптом став тіснішим.

Не темнішим.

Тіснішим.

У Івана в голові, як у чужій кишені, ворухнулася картинка: маленька кухня, дитяча чашка з жовтим ведмедем, термометр на столі. Тридцять дев’ять і два. Жінка вночі сидить біля ліжка, тримає телефон і не дзвонить, бо “зміна закінчиться через сорок хвилин”.

Іван різко стиснув пальці.

Медсестра відсмикнула руку.

— Не треба, — сказав він.

— Що саме? — лікарка стала уважнішою.

Іван подивився на медсестру.

— Їдьте додому після зміни.

Та побіліла.

— Що?

— Дитина. Температура. Тридцять дев’ять.

У кімнаті стало дуже тихо.

Навіть апарат пискнув обережніше.

Медсестра відкрила рот. Закрила. Подивилася на лікарку.

Молода, втомлена, перелякана. Людина, яка щойно зрозуміла: пацієнт заліз не в її голову. Гірше. У її страх.

Лікарка сказала рівно:

— Гіперемпатична реакція. Очікувано.

Іван повернувся до неї.

— Для кого?

Вона не відповіла.

Отже, влучив.

Молодий лікар натягнув новий ремінь на його ліве зап’ястя.

— Не тисніть так, — сказав Іван.

— Вам боляче?

— Ні. Вам буде.

Лікар зупинився.

— Що?

Іван сам не знав.

Просто побачив: ремінь рветься, металевий замок б’є лікаря по руці, кров на рукаві. Не зараз. За секунду.

— Відпустіть замок.

Лікар не відпустив.

Замок клацнув.

Ремінь різко натягнувся, металева пластина зіскочила й ударила його по пальцях.

— Чорт!

Кров виступила одразу.

Іван заплющив очі.

— Я попереджав.

Ніхто не засміявся.

Оце було прикро.

Лікарка підійшла ближче. Взяла його підборіддя двома пальцями, повернула до світла.

— Коли почалося?

— Ви про що?

— Передбачення.

— Я не передбачаю.

— А що ви робите?

Іван подивився їй просто в очі.

— Виживаю.

Вона відпустила його.

Не одразу.

На пів секунди довше, ніж треба.

— Запишіть: перший стабільний прояв граничного сприйняття після пробудження.

За склом чоловік у костюмі кивнув.

Ніби отримав підтвердження доставки.

Івану раптом захотілося вдарити його чимось важким. Наприклад, усім центром одразу.

— Як його звати? — спитав він.

— Кого?

— Того, кому я так сподобався.

Лікарка не озирнулася.

— Куратор програми.

— Ім’я?

— Вам не потрібно.

— Мені багато чого не потрібно. Наприклад, повторне занурення. Бачите, як ми з вами не збігаємось.

За склом чоловік у костюмі усміхнувся.

Не Івану.

Собі.

Іван відчув це як сухий хрускіт паперу.

Придатний.

Слово не прозвучало.
Але воно було там, у ньому, у чоловікові, у кімнаті.

Придатний.

Не живий.
Не врятований.
Не пацієнт.

Придатний.

Іван повільно вдихнув.

— Ви не лікуєте мене.

Лікарка застигла.

— Ми стабілізуємо ваш стан.

— Ні. Ви перевіряєте, що ще зі мною працює.

Молодий лікар перестав бинтувати палець.

Медсестра з температурною дитиною подивилася в підлогу.

Лікарка не відвела очей.

— Якби ми не втрутилися, ви б померли.

— Може.

— Не “може”.

— І тепер я винен вам тіло?

— Ні.

— Тоді навіщо ремені?

Вона вперше розсердилася.

Не сильно. Просто в її голосі з’явилася жива тріщина.

— Бо вода у вашій ємності піднялася без фізичної причини. Бо ви назвали стан дитини людини, яку бачите вперше. Бо ви передбачили травму за секунду до неї. Бо у вас на кришці стерильної ємності лежить предмет, якого там не могло бути.

Іван подивився на синю пір’їнку.

Вона лежала тихо.

Занадто тихо для речі, яка мала б неможливо кричати.

— А ви кажете “побічка”.

— Я кажу: ми не знаємо.

Оце було нове.

Іван глянув на неї.

— Ви це зараз випадково чесно сказали?

Вона нахилилася нижче.

— Я сказала вам рівно стільки, скільки може врятувати вас від дурниць.

— Дурниць?

— Наприклад, від спроби довести, що океан реальний, перед людьми, які дуже хочуть це використати.

Тиша.

Цього разу довша.

За склом чоловік у костюмі не почув. Або зробив вигляд, що не почув. Обидва варіанти були погані.

Іван тихо сказав:

— Ви на чиєму боці?

Лікарка подивилася на ремені.

На воду.

На пір’їнку.

Потім на нього.

— Поки що — на боці дверей, які краще не відчиняти.

— Погана відповідь.

— Зате чесна.

У коридорі щось грюкнуло.

Не в їхньому блоці. Далі.

Двері. Голос. Ще голос.

Марта.