1. Ви вижили

Іван прокинувся, коли хтось чужий тримав його за повіки.

Не образно.

Пальці в рукавичках розвели йому око, зверху вдарило біле світло, і жінка без обличчя сказала:

— Реакція є.

Іван хотів відповісти щось пристойне.

Наприклад: заберіть руки.

Вийшло:

— Хрр…

Горло зрадило першим.

Потім тіло.

Воно лежало десь унизу, важке, чуже, зібране не повністю. Руки були прив’язані м’якими ременями. Груди — теж. На шиї щось холодне торкалося шкіри. Дихати можна було, але повітря йшло так, ніби його видавали порціями за чужим підписом.

— Іване, ви мене чуєте?

Він моргнув.

Жінка нахилилася ближче. Маска. Прозорий щиток. Темні очі без зайвого співчуття. Хороші очі для людини, яка щодня бачить чужі нутрощі й не плаче в стерильні рукавички.

— Якщо чуєте, кліпніть двічі.

Іван кліпнув один раз.

З принципу.

Жінка завмерла.

— Один раз — теж непогано.

От і домовились, подумав він.

За її спиною світилася стеля. Рівна. Біла. З прямокутними лампами.

Не небо.

Добре.

Потім він побачив скло.

Воно тягнулося від підлоги до стелі зліва від ліжка. За склом стояли люди. Двоє в халатах, один у темному костюмі, ще хтось біля моніторів. Вони дивилися на нього так, як дивляться не на врятованого.

На результат.

Іван поворухнув пальцями.

Ремені відповіли одразу.

— Не намагайтеся вставати, — сказала жінка. — Ви в безпеці.

Оце було друге погане речення.

Перше — “реакція є”.

Іван повільно повернув голову.

На тумбі біля ліжка стояла прозора ємність із водою. Не склянка — медична, з кришкою і трубкою. Вода була рівна, мертва, слухняна. Ніяких хвиль. Ніяких очей. Ніяких голосів.

Він майже видихнув.

І саме тоді вода сіпнулася.

Не сильно.

Просто тонке коло розійшлося від середини до країв, ніби хтось торкнувся її зсередини.

Жінка це побачила.

Він побачив, що вона побачила.

А вона зробила вигляд, що ні.

Ось із цього моменту стало цікаво.

— Де я? — прохрипів Іван.

Голос вийшов чужий. Низький, подряпаний. Наче його витягли з піску.

Жінка кивнула комусь за склом.

— Лабораторний блок. Ви пройшли процедуру стабілізації після зупинки кровообігу.

Іван закрив очі.

Лабораторний блок.

Процедура.

Стабілізація.

Люди дуже любили давати страху чисті слова. Страх після цього не зникав. Просто вдягав халат.

— Я помер?

Пауза була коротка.

Але була.

— У вас була клінічна смерть.

— Це “так” у дорогій упаковці?

Жінка вперше майже всміхнулася.

Не до кінця.

— Ви вижили.

Іван подивився на ремені.

На скло.

На людей по той бік.

На воду, яка вже знову стояла рівно, ніби нічого не було.

— Не виглядає як свято.

— Ваш мозок пережив важку гіпоксію. Можливі провали пам’яті, сплутаність, сенсорні образи, яскраві сни.

Сни.

Обережне слово.

Воно підійшло до нього, як медсестра зі шприцом за спиною.

Іван повільно вдихнув.

— Океан.

Жінка не змінилася в обличчі.

Занадто не змінилася.

— Так, ви згадували воду.

— Не воду.

— Іване…

— Океан.

За склом чоловік у темному костюмі нахилився до монітора. Один із лікарів щось записав. Не здивувався. Не спитав. Просто записав.

Іван це теж помітив.

— Я багато чого згадував?

— Ви були без свідомості.

— Це не відповідь.

— Ви говорили в медикаментозному сні.

— Що саме?

Жінка взяла планшет із металевого столика. Не поспішала. Люди, які брешуть погано, поспішають. Люди, які брешуть добре, дають тобі час повірити, що вони нічого не приховують.

— Окремі слова. Імена. Фрагменти.

— Які?

Вона глянула на екран.

— “Рея”. “Рем”. “Навсикая”. “Берег”. “Не називайте”. “Кракен”.

Іван тихо засміявся.

Горло відразу покарало кашлем.

Жінка нахилилася ближче.

— Не напружуйтеся.

— Я не напружуюся. Я культурно сходжу з розуму.

— Ваш стан очікуваний після NPT-17.

— Після чого?

Знову коротка пауза.

Цього разу вона була не лікарська.

Людська.

— Експериментальний препарат. Він підтримував нейронну активність, поки ми стабілізували тіло.

— Побічки?

— Є.

— Океан у комплекті?

— Яскраві водні образи, відчуття занурення, голоси, змішування пам’яті з міфологічними структурами.

Вона сказала це рівно. Майже красиво. Так можна було пояснити все: сирен, Атлантиду, Нерея, Ліару, чорний берег, синього птаха.

Бориса.

Дитину.

Реїну руку.

Івана раптом знудило.

Не тілом. Пам’яттю.

— А якщо в “структурі” були люди?

— Мозок бере те, що може.

— І вбиває їх?

Жінка мовчала.

— Зручно, — сказав Іван. — Мозок винен у всьому. Навіть у тому, чого не робив.

— Ви намагаєтесь зібрати себе після травми. Це нормально.

— Я нормально виглядаю?

Вона подивилася на нього.

Вперше — по-справжньому.

— Ні.

Чесно.

Несподівано.

Іван майже вирішив їй не ненавидіти.

Майже.

Двері за склом відчинилися.

У приміщення увійшла Марта.

Справжня.

Він зрозумів це не серцем. Серце зараз було зайняте апаратами й поганим гумором.

Він зрозумів по плечах.

Фальшива Марта в снах стояла трохи м’якше. Надто правильно. Так стоять люди, яких вигадали для чужого спокою.

Ця — трималася, ніби якщо на секунду розслабиться, то вдарить першого, хто попадеться.

Волосся зібране абияк. Очі червоні. На светрі пляма кави. На лівій руці подряпина біля зап’ястка.

Жива.

Не красива в моменті.