Кінець щура та привид свободи.

Того ранку Беатріче сиділа біля вікна, глибоко втиснувшись у крісло й обома руками обіймаючи подушку. Сонце, що вже виблискувало за горами, розбудило пташок; вони пурхали між гілочками дерев, щось вишукуючи й весело цвірінькаючи.
«Дивно... — мабуть, думала вона. — Життя вирує всюди, навіть у цьому маєтку».
Десь у подушках на своєму ліжку заворушилася я, солодко потягуючись. 
— Доброго ранку, соню, — прошепотіла Беатріче, не відриваючи погляду від пташиної метушні.
— Чого так рано прокинулася? — запитала я.
— Звичка...
— Усе гаразд?
— Мабуть... Принаймні пострілів і чиїхось криків наразі не чути.
— Моторошно чути таке зранку.
— Таке життя в цьому маєтку. Навіть язик не повертається сказати «звикай»... 
— То що робитимемо далі?
— План у нас єдиний: тікати звідси якомога швидше.
— Тоді треба вибратися в місто. Маркус повинен знати про наші плани. 
— Згодна. Залишилося тільки знайти привід.
— Я вже знайшла. Мамин прах треба розвіяти на «балконі».
— Слушна думка. А Армандо візьметься нас туди доправити.
— Чому саме Армандо?
— Тому що він зараз зайнятий по вуха. 
— Отакої...
— Так-так... Доводь себе до ладу й мерщій до татка. 
— Зрозуміла.
Коли всі ранкові приготування залишилися позаду, і мені не залишалося нічого іншого, як спуститися до батька в кабінет, Беатріче зупинила мене й прошепотіла:
— Візьми урну із собою в кабінет. Так буде надійніше.
Я кивнула й попрямувала в бік каплички, де двоє з батькової охорони стерегли прах моєї матері.
— Як спали, пані Нелло? 
— Дякую, міцно. Я забираю урну й іду до татка, — сухо промовила я і потягнулася за чорною посудиною із золотою стрічкою.
— Ми вас супроводимо.
— Добре.
Уже за кілька хвилин ми крокували коридорами маєтку. Важкі кроки охоронців відбивалися від холодного мармуру гучною луною. Я розуміла: зараз потрібно бути вкрай переконливою. Треба розчулити серце батька так, щоб він не зміг мені відмовити. А головне — відпустив нас із Беатріче не лише на скелю, а й до міста.
Ось і батьків кабінет. Серце калатало, як перед кабінетом лікаря, який ще з дитинства й досі наводив на мене жах.
Охоронці відчинили мені двері, попередньо постукавши, і зі словами: 
— Босе, до вас донька, — впустили мене всередину.
— Це ти, моя квіточко?.. — розвертаючись у кріслі, прошепотів батько. — Чого так рано? І чому мамина урна в тебе в руках?
Я не стала довго ходити довкола й почала з головного:
— Тату… мамина мрія — бути розвіяною над скелею… Дозволь мені це зробити.
Батько трохи помовчав, вдивляючись почервонілими очима в мої руки, і раптом по його щоках покотилися сльози. Я ніколи не бачила його таким. Тихим, вразливим, навіть трохи надломленим.
— Звісно, моя мила… Але без мене… Як завжди… 
— Тоді відпусти з нами Армандо.
— Сьогодні він украй зайнятий. Візьми кого-небудь із гаража… і, звісно, нехай Беатріче поїде з тобою. А потім… пройдіться крамницями… Може, хоч це трохи відверне тебе від горя… 
Батько обійняв мене, міцно притиснувши до себе, і поцілував урну з прахом своєї дружини.
— Пам’ятай, я тебе люблю… навіть якщо навколо коїтиметься щось незрозуміле.
— Татку, ти мене лякаєш…
— Нічого не бійся, моя квіточко. Я про все подбаю. Усе буде добре. Твій татко — міцний горішок. Мій рибальський човен ще на плаву й не збирається йти на дно. А тепер іди, і ось… візьми це.
— Що це?
— Беатріче все зрозуміє і пояснить тобі, що треба купувати.
Я взяла запечатаний конверт, сховала його за пазуху, щоб ніхто не побачив, і, поцілувавши татка, попрямувала до своєї кімнати.
Дорогою до кімнати я міркувала над батьковими словами: вони крутилися в голові, мов нескінченна плівка. 
— Треба все розповісти Беатріче... — ледве чутно прошепотіла я і штовхнула двері плечем.
— Бачу, що вдалося, — промовила Беатріче, перехоплюючи з моїх рук урну. — Розповідай.
І я розповіла про все, що сталося в кабінеті батька.
— А ще він передав тобі ось це, — прошепотіла я, простягаючи конверт, і поспіхом кинулася до дверей, щоб замкнути їх.
Беатріче зазирнула всередину й заціпеніла.
— Що таке? — запитала я, розтираючи руки, які закам’яніли від важкої урни. — Що там?
— Твій батько все знав... — прошепотіла Беатріче, вчитуючись у лист. — Він знав навіть про наш план...
— Але як? — розгублено вирвалося в мене.
Дочитавши лист до кінця, Беатріче знову зазирнула в конверт. Здивовано витягнувши звідти чотири паспорти й кредитну картку, вона, не вірячи власним очам, прошепотіла:
— Сьогодні ввечері ми вирушаємо... А зараз ідемо в гараж.
Довірившись подрузі, я глянула у бік вікна й тихо, ледве чутно промовила:
— Отже, батько все передбачив…
У гаражі ледь чутно порався Антоніо. Беатріче, побачивши його, здивовано запитала:
— Антоніо? У тебе ж, мабуть, мав бути вихідний...
— Я теж так думав. Але Петруччо тепер думає інакше...
— А що з ним? Захворів?
— Тобі щось потрібно? Кажи, — уникнув відповіді хлопець.
— Так. Потрібно в місто. Дон Джузеппе розпорядився відвезти нас в одне місце... А хто сьогодні працює? Куди всі поділися?
Хлопець важко зітхнув, поклав на стіл ключі від машини й промовив:
— Потрібен водій на сьогодні? Я вгадав?
— Так. На весь день. То що робитимемо?
— Те, що наказав Дон Джузеппе. Але... маю до вас одне прохання...
— Ой, не починай... — Беатріче відвела погляд від ключів і невдоволено нахмурилася. — Яке ще «але»?..
— Сьогодні я маю відвезти брата на футбольний відбір... Це вкрай важливо. А тут такі справи...
— То закинемо твого бешкетника туди, не переймайся.
— То о котрій вирушаємо? — зраділо запитав хлопець.
— Та прямо зараз і рушаємо. Я тільки Неллу покличу. Куди це вона поділася?..
— Я тут, — озвалася я, ставлячи важку урну на стіл.
— Ти чого відстала? 
— Дивись туди, — я вказала пальцем і трохи схилила голову набік.
— Куди?
— Он, лівіше.
Беатріче ледь не роззявила рота від подиву. На одній із гілок дерева, що росло біля самісінького гаража, висіла краватка, в якій ще вчора красувався Петруччо. Вона була добряче пошарпана й густо вимащена мазутом.
— Що ви там знайшли? — поцікавився Антоніо, підходячи ближче.
— Дивись туди. Ось де твій Петруччо, — прошепотіла Беатріче.
— Господи... то що ж тут коїлося вчора? — запитав Антоніо, знімаючи з гілки понівечену краватку. — Ви що-небудь чули вночі?
— Окрім пострілів — нічого, — поспіхом відповіла Беатріче. — Мабуть, цей покидьок утнув щось таке... що його новенька краватка перетворилася на брудну ганчірку...
— То ми вже їдемо? — перервала я ці роздуми, підганяючи Антоніо.
— Так. Тільки руки вимию…
Поки Антоніо приводив себе до ладу, ми з Беатріче міркували, з чого почнемо наші справи.
— Спершу поїдемо на скелю, — промовила я й подивилася в той бік, де стояла урна. 
Серце щеміло від думки, що я більше ніколи не зможу поговорити з нею, притулитися, як у дитинстві... Мої сумні роздуми перервав голос Антоніо:
— Я готовий, поїхали. Дозволь, я допоможу тобі, Нелло.
Хлопець обережно підняв важку урну з прахом, вправно відчинив двері автомобіля, щоб ми могли сісти на заднє сидіння, і тихо зачинив їх за нами.
— То з маршрутом визначилися? — запитав Антоніо, дивлячись у дзеркало заднього огляду.
— Так, спочатку заїдемо на «Балкон»... А потім рушимо до міста, — відповіла йому Беатріче.
Дорогою ми мовчали. Не тому, що не було чого обговорювати, ні. Просто всі розуміли: слова зараз зайві.
Ось ми й на скелі. Тільки-но вийшовши з машини, одразу відчули подих моря — просолений вітер, який тріпав наше волосся й сукні. Не озираючись на своїх супутників, я побрела до краю скелі. Ноги не хотіли йти, сльози закривали своїм маревом мені дорогу. 
— Треба їй допомогти, бо ще впаде в ту прірву, — стривожено кинув хлопець, наздоганяючи мене. — Дозволь я побуду з тобою поряд, Нелло. Маркус мені не пробачить, якщо з тобою щось станеться.
Я ледь підняла очі на хлопця:
— Не хвилюйся, Антоніо, я в нормі.
— І все-таки краще ми будемо поруч, — зауважила Беатріче й м'яко взяла мене за лікоть.
Я підійшла до самого краю. Вітер скажено шарпав поділ моєї сукні, немов намагаючись відтягнути назад, подалі від прірви. Внизу з глухим ревом розбивалися об каміння свинцеві хвилі.
Тремтячими пальцями я розв'язала золоту стрічку і зняла кришку з важкої чорної урни. 
— Пробач мені, мамо... — прошепотіла я, відчуваючи, як солоні сльози на губах змішуються з морськими бризками. — Ти завжди хотіла бути вільною. Я обіцяю, що виберуся звідси. За нас обох.
Я нахилила урну, і підхоплений потужним поривом вітру, сірий прах злетів у повітря, розчиняючись над безкрайнім морем. Я виконала її останню волю.
Простоявши так ще кілька хвилин, витерла сльози, розвернулася й підійшла до Беатріче та Антоніо. 
— Усе, — тихо видихнула я, віддаючи порожню урну хлопцеві. — Вона вільна.
Беатріче міцно обійняла мене за плечі, передаючи своє тепло.
— Ти молодець. А тепер нам час подумати про нашу власну свободу. 
Антоніо дбайливо сховав порожню урну в багажник і відчинив перед нами дверцята.
— Куди тепер? — запитав він, сідаючи за кермо і заводячи двигун.
— У місто, — твердо відповіла я. — До гаражів. У те саме кафе, де тусуються байкери й завжди смердить паленою гумою та мастилом. Нам треба побачити Маркуса.
Приїхавши до того самого кафе, Беатріче, пильно дивлячись мені в очі, прошепотіла:
— Ніяких дурниць. Якщо щось буде незрозумілим чи неочікуваним, пам’ятай: холодний розум і обережність.
— Зрозуміла.
— Чекайте в машині, леді. Щось я їх не бачу... — сказав Антоніо.
Він спокійною ходою підійшов до барної стійки, яка була ледве помітною за густою зеленню. Щось запитав у бармена й поспіхом повернувся до авто.
— Їдемо звідси, мерщій, — крижаним тоном промовив хлопець, сідаючи за кермо.
— Що трапилося? — насторожено запитала я.
Але хлопець не відповів. 
— Та що трапилося?! — знервовано вигукнула Беатріче, нахиляючись до водія.
— Бармен сказав, що приїхало якесь чорне авто. Звідти вийшли люди, скрутили хлопцям руки за спинами й забрали їх. Куди вони поїхали — ніхто не знає, бо ті пригрозили всім зброєю. 
— То що будемо робити тепер? — тремтячим голосом прошепотіла я.
— Їдемо до крамниці моєї подруги, — різко відповіла Беатріче. — Знаєш, де її крамниця, Антоніо?
— Так, знаю.
— Навіщо нам туди? — задихаючись від раптового болю в грудях, ледве вимовила я.
— Ти залишишся там, а ми з Антоніо маємо ще декуди заскочити.
Крамниця Ізабелли, як завжди, була відчиненою, але ми об'їхали центральний вхід і припаркувалися біля чорного ходу.
— Так буде безпечніше, — промовила Беатріче й першою попрямувала до дверей.
Вона натиснула на дзвінок. Ми почекали кілька секунд, важкі сталеві двері відчинилися, й на порозі нас зустріла працівниця магазину.
— Доброго дня, пані Беатріче! Проходьте до мадам Ізабелли в кабінет.
Двері за нами зачинилися, і ми опинилися в напівтемному коридорі.
— Йдіть за мною.
У кабінеті за купою паперів сиділа сама Ізабелла. Тільки-но вона побачила нас із Беатріче, одразу зрозуміла, що потрібна негайна допомога.
— Не питаю, що сталося, бо вже все знаю. Мої пташки вже все нацвірінькали... Дівчата, я вже подбала про безпеку. 
— Тоді треба поквапитися, — промовила Беатріче й подивилася на мене. — Залишайся тут, поки я сама не прийду за тобою. Пам’ятай: я посильних не відправляю.
Я нервово кивнула й процідила крізь зуби:
— Так.
До вечора час тягнувся нестерпно повільно. Стрілки на годиннику неначе завмерли й не хотіли ворушитися. Ізабелла розуміла: якщо сидіти без діла й витріщатися на годинник, можна з глузду з’їхати.
— Нелло, дівчинко, знаю, тобі зараз не до того, але мені потрібна твоя допомога.
— Так, допоможу. Що треба робити?
— У мене ніяк не виходить ось це...
Ізабелла показала пальцем на палітру, що лежала біля дзеркала.
— Начебто чогось не вистачає...
Я підійшла до палітри, уважно її роздивляючись.
— Думаю, вам потрібен новий погляд на колірну гаму.
— Мені теж так здається. То що запропонуєш?
— Дозволите?
І я взяла пензлик, щоб додати трохи кольору.
— Можеш не зважати на мій стиль. Роби свій.
Згодом, згадуючи цей день, я зрозуміла, що те відволікання від тривожного очікування зробило мені неабияку послугу.
Тим часом Антоніо та Беатріче мчали містом. Перш за все вони заїхали за Мауріціо. Хлопчина вже чекав на них із зібраним рюкзаком, нервово переминаючись із ноги на ногу. Його очі горіли надією на цей футбольний відбір. 
На тренувальній базі все відбулося напрочуд швидко. Чоловік у спортивному костюмі з офіційним логотипом клубу байдуже оглянув Мауріціо, перевірив якісь папери у своєму планшеті й беземоційно похитав головою.
— Вибачте, але ми не можемо його прийняти, — сухо промовив тренер, повертаючи документи Антоніо. — Посилаючись на правила клубу, він уже переріс той вік, за яким ми набираємо хлопців на навчання. Нам потрібні молодші вихованці. Щасти вам у чомусь іншому.
Мауріціо миттєво похнюпився. Його плечі опустилися, а в очах блиснули сльози розчарування, які він відчайдушно намагався приховати. Його мрія щойно розбилася на друзки.
Але Антоніо навіть не кліпнув оком. Навпаки, він зловив погляд Беатріче і ледь помітно кивнув. Усе йшло точно за планом. *«Його кандидатуру офіційно відхилять, так треба»*, — лунали в голові Антоніо слова Старого Рона. Це був сигнал. Механізм запущено.
— Нічого, братику, вище ніс, — Антоніо тепло пригорнув малого за плечі, ведучи його геть від поля до машини. — Вони ще пошкодують, що втратили такого гравця. Але в мене для тебе є набагато кращий варіант. Там, де твій талант точно оцінять.
— Справді? — шмигнув носом Мауріціо, сідаючи на заднє сидіння. 
— Справді. Але для цього нам доведеться трохи покататися, — відповів Антоніо, заводячи двигун.