Смертельний подарунок.

Для лікаря Морессо все, що сталося далі, нагадувало найстрашніший сюжет фільму жахів. Його очі запливли від кривавих синців, які він отримав ще до того, як встиг розтулити рота. 
— Заткніть йому пельку. Хай його сусіди сплять спокійно, — розпорядився Армандо. — Хлопці, приберіть тут усе і замкніть двері. Відтепер цей будинок чекатиме на нових господарів.
Від почутих слів серце Морессо стиснулося, немов востаннє. У голові промайнула відчайдушна надія: він розкаже все, що знає про того, хто це затіяв... Може, доля над ним змилостивиться і йому залишать його нікчемне життя... Хоча... навряд чи.
Коли його запхнули в одну з машин і двері тихо зачинилися за ним, Морессо зрозумів: те, що сталося в нього вдома, — це лише початок його неминучого кінця. Добре знаючи уклад «Сім'ї» та набачившись усього на власні очі, він чітко усвідомлював, що найстрашніше ще попереду.
А тим часом у маєтку вже відновили освітлення, і його мешканці з полегшенням зітхнули. Прибиральниць підняли на ноги, не чекаючи ранку, й погнали туди, де коридором та сходами ще тягнулися криваві сліди.
— Маріє, прибери все ретельно. Зранку нічого не повинно нагадувати про цю карусель, — розпорядився Джованні, помічник Патріціо Ліберто. — Якщо Ліберто побачить це на власні очі...
— Знаю, знаю, — пробубоніла Марія. — Тоді всі ми будемо заздрити рибам на дні моря.
— А де Віола? Чому вона, як завжди, запізнюється? — покрутивши головою, невдоволено запитав Джованні.
— Я їй не матуся. Не треба було брати іноземку, та ще й таку молоду... Мабуть, знову десь зачепилася з кимось язиком...
— То ти ревнуєш?! — реготнув Джованні.
— А до чого тут ревнувати? — хапаючи відро й ганчірку, невдоволено пирхнула Марія.
— До того, що...
Йому не вдалося договорити. Погляд хлопця раптом зупинився на якійсь маленькій коробочці, прикріпленій до стіни сантиметрів за десять від підлоги.
— Що це? — схилившись до знахідки, прошепотів Джованні.
Хлопець завмер, відчувши, як по спині поповз крижаний піт. 
— Маріє... повільно відійди назад, — прошепотів він, не зводячи очей з маленької чорної коробочки, на якій ледь помітно блимав тьмяний червоний вогник.
— Що там таке? Жучок? — жінка хотіла нахилитися, але Джованні різко, проте безшумно, перехопив її руку.
— Це не жучок. Це смерть. Залиш відро і йди звідси. До себе в кімнату. І щоб ні слова Ліберто. Він керуючий маєтком, а не сапер, його справа — чисті килими. Тут потрібні інші люди.
Коли прибиральниця, хрестячись, розчинилася в темряві коридору, Джованні тремтячими пальцями дістав телефон. Він знав, кому треба дзвонити в таких випадках. Гудки здавалися вічністю, поки на тому кінці не почувся низький голос Армандо.
— Слухаю.
— Армандо, це Джованні. Коридор до кабінету Дона... Тут на стіні подарунок. Схоже на скеровану пластикову вибухівку з радіодетонатором.
На секунду в трубці запанувала мертва тиша. 
— Нічого не чіпай. Стій поруч і роби вигляд, що просто перевіряєш роботу прибиральниць. Не дивись на неї, — крижаним тоном відрізав Армандо. — Я зараз не в маєтку, але вже відправляю туди своїх хлопців із придушувачем зв'язку. Вони будуть хвилин за десять, треба протриматися. Потім викличемо «німих», нехай знешкодять.
— А що робити з тим, хто це встановив? Він же може бути десь тут, у маєтку... з пультом.
— Нехай чекає. Коли хлопці перекриють сигнал, Дон пройде там, як зазвичай. І ми уважно подивимося, хто з наших людей почне пітніти і нервово мацати щось у кишені. Пастка закриється. Тільки дочекайся моїх людей.

                                                    Далі буде...