Час настав.

Дорогою назад Антоніо вирішив скористатися нагодою. Він знав, що цікаві вуха завжди знайдуться там, де їх найменше очікують, тому, не вагаючись, зазирнув до жіночої вбиральні, влаштувавши там справжній гармидер заради відволікання уваги.
— Тобі зовсім позасліплювало?! Це жіноча вбиральня! — обурено вигукнула жінка біля дзеркала, не відриваючись від нанесення яскраво-червоної помади.
Антоніо комічно переступив з ноги на ногу, зображуючи розпач, і підморгнув їй:
— Там черга така, що можна постаріти, леді. Згляньтеся над бідним хлопцем!
Жінка добродушно зітхнула, проводячи його поглядом до кабінки:
— Та йди вже, що мені — шкода? Який красунчик...
Коли справу було зроблено, Антоніо під жартівливі вигуки дівчат попрямував до барної стійки. Він не дарма пішов на цей ризик. Краєм ока він помітив те, що шукав: за столиком біля вікна сиділа компанія хлопців Дона Грімальді. Звісно, їхні очі стежили за кожним рухом у залі, але вони не могли вловити кроків того, хто знав кожну шпаринку в цих стінах. Цей заклад був світом Антоніо з самого дитинства — місцем, де колись працювала його мати, місцем, яке знало його краще за будь-кого іншого.
— Де ти запропастився? Я вже почав їсти без тебе, — ковтаючи шматок піци, запитав Мауріціо.
— Там така черга була, що можна було постаріти...
— Це правда, сьогодні тут аншлаг, — підсунувши тарілку до хлопця, промовила Стела. — Їж, поки не охололо.
Антоніо заходився поглинати шматок за шматком, закочуючи очі від задоволення.
— А ще я в черзі вивідав, де завтра збиратиметься та футбольна братія. Ну що, малий, готовий?
— Питаєш?! Це ж мрія мого життя! — задоволено протягнув Мауріціо з набитим ротом.
— Та не поспішай, прожовуй як слід! — поплескавши брата по плечу, зауважив Антоніо. — Ніхто за тобою не женеться. Ти ж не на футбольному полі!
Коли ми покінчили з піцою, а малий уже почав канючити, що втомився й хоче спати, я подякував Стелі за прекрасну вечерю, залишив їй щедрі чайові й, підхопивши малого під пахву, попрямував до дверей.
— Ну що, втомився так, що дорогою додому, як завжди, їхатимеш на мені верхи?
— Так, я ж іще малий. А коли виросту, вже так не зможу! — сміючись, пролепетав Мауріціо.
А тим часом на іншому кінці міста, саме в тому закладі, де зазвичай збиралася вся байкерська братія, за столиком біля вікна сиділи Маркус і Франческо. Їм було байдуже до футбольних пліток, якими зараз гуло пів міста. 
— То що, є якісь новини? — тихо спитав Франческо, потягуючи пиво з келиха.
— Ні, — сухо відказав Маркус. — Там зараз не до мене...
— Помиляєшся, хлопче. У такі часи якраз і потрібна людина, заради якої навіть через увесь світ пішки перейшов би.
— До чого ти хилиш? 
Франческо, покрутивши порожній келих у руках і дивлячись на піну, що осідала на дно, тихо промовив: 
— Ти точно впевнений, що лист не потрапить до чужих лап?
— Атож. Той, хто взявся його переправити, — надійна людина. 
— Тоді залишається тільки чекати.
— Найважче — це чекати... Чому не можна пришвидчити час?
— Не гарячкуй. Час — це єдина запорука надійності у твоєму випадку. Уяви, якби ви жили в ті часи, коли замість листа з посильним тобі довелося б стояти під її маєтком і горлати оті сльозогінні пісеньки про шалене кохання?! 
Франческо зареготав і поплескав друга по плечу.
— Не ображайся, я лише відволікаю тебе від сумних думок. Повинен же хоч хтось зберігати тверезу голову серед усіх цих подій...
Тим часом за межами міста, у маєтку Дона Джузеппе, розгорталися дивні події. По всій резиденції раптово зникло світло. Щоб уникнути небезпеки, Нелла та Беатріче сховалися в бібліотеці, за величезним гобеленом, що приховував потаємні двері — місце, яке колись слугувало таємним виходом назустріч пригодам.
— Ти впевнена, що про ці двері ніхто не знає? — прошепотіла Нелла, тремтячи від страху.
— Абсолютно. Цього клятого гобелена ніхто ніколи не чіпав. Це подарунок від якогось турка, який власноруч прибив його сюди намертво. Пам'ятаю, коли мама запитала, що то за двері в бібліотеці, батько відповів їй лише раз: «Це двері на свободу, люба. Про них знав тільки мій батько, адже раніше їх затуляла книжкова шафа». Мама розуміла: якщо батько так вчинив, то на те були дуже вагомі причини. А для мене ці двері згодом стали вікном на свободу.
— То це... колись був твій дім?
— А ти що, не знала? Дон Грімальді терпіти не може цей маєток. Колись тут його ледь не вбили. Куля пройшла повз саме серце, він дуже довго оговтувався. Відтоді він уникає цього дому, мабуть, спогади надто неприємні... Батько тоді влаштував свято на честь мого дня народження. Дядько приїхав, як і годиться, зі своєю свитою. Тоді теж раптово згасло світло, і Дон Грімальді отримав кулю від власного охоронця. Згодом з'ясувалося, що той працював на конкурентів... Тсс... чуєш кроки?
Ми затамували подих, прислухаючись до важких кроків, що лунали в коридорі.
— Де вони поділися? — пролунав грубий голос.
— Шукай мовчки. Якщо ти не знайдеш їх зараз, завтра твою голову шпурлятимуть футболісти замість м'яча.
Коли голоси стихли, я тихо, ледь стримуючи сльози, спитала в Беатріче: 
— Що будемо робити? 
— Сидимо тут, поки хоча б щось не проясниться.
У далечині коридорів пролунали постріли. Хтось глухо промовив:
— Так це ж люди бісового покидька Пауло. 
— Вбив?
— Ні. Зачепив плече одному, а другий лежить у відключці, мабуть, з переляку...
— Хлопці, тягніть їх до мене, зараз розберемося, чиє це замовлення, — почувся владний голос Армандо. — Дона Джузеппе охороняти пильніше! А де дівчата? Ви знайшли їх? 
— Ні. 
— По всьому маєтку пройшли? 
— Хлопці шукають.
— А з електрикою розібралися? І коли ви вже навчитеся пильнувати, як треба?! За що вам такі гроші платять?..
Сидячи за дверима, які ще недавно були нашим єдиним зв'язком зі світом, а зараз слугували схованкою від тієї кривавої халепи, що коїлася в маєтку, я чітко усвідомила: усе навколо ніби шепотіло тікати якомога далі від цього кошмару. 
— Чому ти не втекла з цього клятого життя? Що змушує тебе залишатися тут? — прошепотіла я, вслухаючись у густу темряву.
— Звісно, я могла б... Але є одна незавершена справа, — не вагаючись, відповіла Беатріче. — Я поклялася на могилі Мауріціо... поклялася помститися.
Мабуть, ще вчора я б здригнулася від цієї відповіді, але сьогодні ці слова лунали для мене по-іншому.
— Ну все, годі. Потроху вилазимо звідси. Йди за мною, не відставай.
Беатріче тихесенько визирнула зі схованки й прошепотіла:
— Чисто, йдемо.
— А куди зараз? До нашої кімнати?
— Так. Під ліжко сховаємося і будемо там чекати, поки нас знайдуть. 
Прослизнувши темним коридором, ми непоміченими зайшли до спальні й ковзнули під моє ліжко.
— Хай тепер поламають свої голови, дурні, — прошепотіла Беатріче й навмисно висунула край моєї сукні назовні. — Так буде надійніше.
Довго чекати не довелося. Двері кімнати скрипнули, і у світлі ліхтарика з'явилася постать Армандо. Побачивши край тканини, що виглядав з-під ліжка, він засміявся і промовив:
— Вилазьте зі своєї схованки, леді! Ваше надійне укриття викрито. І як ці бовдури могли такого не помітити...
Ми вилізли з-під ліжка, і я тремтячим голосом перепитала: 
— Батько живий? 
— Живий. А чого ви там ховалися? 
— Вдруге зникає світло в маєтку, а потім постріли. Це вже не збіг обставин, Армандо, — відповіла Беатріче, поправляючи зачіску й вдаючи розгубленість.
— Не хвилюйтеся, двоє вже в моєму кабінеті. 
— Хто це? — запитала Беатріче, пильно вдивляючись в очі Армандо.
— Це телепні лікаря Пауло. 
— Пауло? — здивовано протягнула я.
— Сам шокований... Ми з нього витрясемо всю правду. А зараз спіть спокійно. Електрика з'явиться не скоро, на це знадобиться час.
Армандо зачинив за собою двері, і Беатріче спритно повернула ключ на два оберти. З-за дверей почувся його схвальний голос:
— Оце правильно. Наразі це найрозумніше рішення.
— Що тепер? — спитала я і присіла скраю столика, що стояв поруч. Щось хруснуло піді мною, і я на мить завмерла.
— Що це? — здивовано прошепотіла я.
— Дай гляну... Та це ж окуляри. Чиї вони?
— Здогадуюся. Того хлопчини, що приніс листа від Маркуса. Мабуть, забув їх тут. Перехвилювався, малий.
Беатріче покрутила в руках те, що залишилося від окулярів, і впевнено промовила:
— Дорогі... А отже, не його. Старшого брата або батька. Кажеш, забув... Якщо не дурень, то не повернеться за ними.
— А якщо повернеться?
— Той, хто послав його сюди, знає, що повертатися небезпечно. Ні, не повернеться... Нелло, малий тут шмигає, як у себе на подвір'ї...
— Так. Отже, знає багато ходів.
— Не тільки ходів... Він свій у дошку для тих, хто працює в цьому маєтку. Отже, тут утворилося два табори... Як і має бути. І він та його брат — на нашому боці... Це добре.
— Що ти замислила?
— Поки що нічого.