Проблеми спілкування з природою і не лише

У той самий момент Бехтліш Булікара їв холодне м'ясо, котре підозріло пахло, і похмуро думав про свою незавидну долю.

Ні, він, звичайно, знав, що до вершин йдуть під звук фанфар, загальні оплески та спроби закидати з ніг до голови квітами лише герої в легендах. Та й там не всі. І найчастіше лише наприкінці цих легенд, наприклад, на власну коронацію.

Він знав, що будуть труднощі. І навіть здогадувався, що доведеться забруднити руки, так чи інакше, поступитися переконаннями, може навіть честю. Тому що не буває у світі нічого ідеального.

Також він був упевнений, що потім обов'язково спробує все це спокутувати, хоча б у власних очах. Бехтліш взагалі не любив займатися самообманом.

Втім, ображати дітей, а це дівчисько він не міг сприймати інакше, Бехтліш теж не любив. Але тут уже точно не його вина, що якийсь ненормальний пророк із королівських узяв і втягнув її в цю історію. А родичі взяли і не стали заперечувати, хоча мали розуміти, що встеляти квітами дорогу перед дівчиськом ніхто не стане. І розуміли, що знайдуться ті, хто стане так чи інакше протидіяти їй.

— Воїни, — виплюнув Бехтліш, розуміючи, що гадюка щодо другого кола права. Як звикли заради нагород із рук короля відправляти на забій свій молодняк, так і досі це роблять. А потім розповідатимуть, що їхню бідну наївну дівчинку хтось образив. Ось сволота, яка. — Виродки! Хто так робить? Потрібна мені це дівчисько! Та я краще ризикнув би життям у сутичці з вашим головним, хто там у вас зараз…

Ще Бехтліш у цей момент сердився на гадюку. Тому що вона якраз залишилася вдома, в теплі, затишку, з дванадцятьма стравами на столі, без необхідності їсти не зрозумій якесь м'ясо, куплене в останньому місті, що трапилося на шляху, і повзати по кущах, пагорбах і яром, як якийсь остаточно здичавілий найманець.

Та й не кожен найманець на таке погодився б, а тут довелося! Тому що відправляти на таку справу найманця, який навряд вміє ховатися від проклятих пророків… краще одразу плюнути на всі витрачені зусилля та кошти і визнати свою поразку. Можна навіть офіційно. Все краще, ніж дочекатися того моменту, коли проклятого найманця спіймають, допитають і потягнуть замовників у Башту Розкаяння, чекати поки король зволить звернути на неї свій погляд і поцікавитися, чи немає там мешканців. А він, розлютившись, може кілька років поспіль вдавати, що уявлення про цих мешканців не має. І на натяки родичів старанно не зверне уваги. Якщо родичі ще наважаться натякати. У чому Бехтліш сумнівався.

— Боягузливі ідіоти. Скоро взагалі залишитеся ні з чим. Той, хто не виборює нове, поступово втрачає і старе.

Висловивши м'ясу всі ці претензії, він закинув його рештки в кущі і запив огидний обід настоянкою. Цілющою.

Доводилося визнати, що дівчисько зовсім не така невдаха і сіра міль, як вважала гадюка. Дівчині якось підозріло щастило. І за кілька днів хоча б злякати її може і не вийде. А сидіти голодним під якимось кущем Бехтліш не хотів. Його від цих кущів уже нудило.

— Так… куплю продуктів, холодильну скриньку, намет, — похмуро перерахував він, дивлячись на один із ненависних кущів.

У небі закричала чайка.

А чайок у цей момент Бехтліш ненавидів особливо сильно. Мерзенні птахи. Звикли нальоту ловити впущену іншими чайками рибу і хапають будь-що. А ще сорок звинувачують у тому, що вони тягнуть у гніздо все поспіль.

— Рогатку купити, амулетну, я точно десь таку бачив, — похмуро пробурмотів чоловік, дивлячись на птаха, що кружляв у небі, і розмірковуючи, чи варто його збивати магічним імпульсом. Або, ну її. Бракує ще птахам мститися. Тим більше, це, напевно, не та чайка.

Пташка знову закричала, зависла на місці, а потім чомусь кинулася вниз.

Бехтлішу навіть подумалося, що ця дурепа помітила шматок м'яса, що застряг в чагарнику, і вирішила ним отруїтися.

А потім він помітив, що чайка й так у лапах щось тримає.

І, на жаль, не зрозумів, що це могло б означати.

А чайка закричала особливо гидко, різко розвернулася, кинулася ще нижче і впустила свою ношу. Прямо до ніг Бехтліша.

Він здивовано подивився на чорний пакунок. Ще встиг подумати, що щось йому це сміття нагадує. А потім пакунок спалахнув і вдарив одночасно звуком по вухах і магією по сприйняттю так, що в Бехтліша потемніло в очах і він немов у прірву впав, намагаючись затиснути вуха долонями. Жару від спалаху він майже не відчув. Примудрився незрозуміло куди зробити крок, спіткнутися і звалитися обличчям прямо на колючий кущ, чиї гілки прикрасив недоїденим м'ясом. І того, як весело кінь, з якого спали стримуючі пута, мчить не зрозумій куди, а його криками підганяє ненормальна чайка, він уже не побачив. Та й опритомнів нескоро. І коли прийшов до тями, якийсь час не міг зрозуміти, де знаходиться і як тут опинився.

Потім вибрався з куща. Обмацав обпалене і подряпане обличчя. Залишки волосся. Трохи посидів і подумав про те, куди тепер такому красеню податися. Це дівчині добре. В тій школі купа лікарів. До ранку навіть почервоніння на обличчі б пройшло. А йому треба радіти, що пухирі відчуваються тільки справа, мабуть так вдало обернувся.

У вухах стояла дзвінка тиша. А лікарів, які запросто повернуть слух, на горизонті теж непомітно.

Ще у животі підозріло бурчало. Мабуть, лікувальність настоянки була перебільшена і не варто було їсти м'ясо.

І кінь кудись подівся.

Та й у тому, що правильно орієнтується у просторі та здатний зараз вийти до людського житла, Бехтліш впевнений не був. Але сидіти під кусом ще дурніше. Допомога сюди точно не прийде. Хіба що гадюка остаточно розчарується і надішле когось допомогти вирушити до предків.

— А може, було б простіше її придушити? — спитав сам себе чоловік і повільно кудись поплентався, більше сподіваючись на удачу, ніж на відчуття напрямку.