3

Як це часто буває, осяяло Ріві в самий невідповідний час.

Ніч. Дівчата, яким завдяки жеребу випало ділити з нею одну кімнату, давно вже наговорилися, насміялися і навіть навертілися і тепер мирно сплять. За вікном надривається якийсь ненормальний коник, а десь вдалині, схоже, кричить сова, дрібна така, гарненька, строката і з дуже гучним голосом. У Ріві колись така закричала прямо над головою, серце не те, що в п'яти пішло, а трохи під землю не провалилося від несподіванки.

Загалом ніч, як ніч.

А Ріві раптом узяло й осяяло. Ні, не на порожньому місці, звичайно, вона ж півдня, мінімум, думала про прокляття Яфіна. Тож додуматися до чогось могла. Незрозуміло тільки чому саме посеред ночі.

— Так, — видихнула дівчина. — І чому я про це раніше не подумала. Адже, якщо його прокляття відбиває чужі наміри… Прокляття живлять емоції набагато більше, ніж дар, це всі знають. Саме тому проклясти можна і когось необдарованого. І у магів воно не обов'язково буде яскравішим і дієвішим. Це є основи. Так. А в нього відбиває. І тут знову справа зовсім не в дарі тих, хто замислює недобре. Справа в емоціях та напрямі цих емоцій. Точно не в думках. Підвісити прокляття на думці ще нікому не вдавалося. Отже, все просто. Хтось взяв і змінив у прокляття те, що вловлює ці емоції та шле відповідь. Якусь чутливу частину. Поміняв її напрямок.

Ріві сіла і замислилась.

І спробувала згадати, чи читала щось про цю частину в книгах. Але згадати чомусь не могла. А це, напевно, означало, що там про неї не писали. І швидше за все зовсім не тому, що не знали про її існування. А для того, щоб різні недоучки не спробували експериментувати з такою потрібною річчю, у якої можна змінити напрямок. Ага, проклясти один одного, потім поміняти напрямок впливу і ходити задоволеними.

— Але ж у Яфіна воно не повністю відбиває, — задумливо сказала Ріві. — Цікаво, чому? Просто для того, щоб довкола нього не почали вмирати недоброзичливці? Або повністю відобразити неможливо?

Запитання були дуже цікавими.

Перевірити цю теорію дуже хотілося.

Запитувати дозволу у Яфіна? А якщо він заборонить і після цього триматиметься на такій відстані, щоб взагалі нічого роздивитись не можна було? А в нього ще й татуювання, які, напевно, заважають побачити все правильно, бо у них теж є свої частини, що не сплять.

Чекати ранку, ловити його, заговорювати зуби і розглядати, доки не зрозумів, що відбувається?

Ага, а клуб його захисниць куди при цьому подіти? І майстер Рід ще може перешкодити, завжди маячить десь поруч. І взагалі.

— Так, вибору в мене немає, — вирішила Ріві і потяглася за одягом, що мирно висів на спинці ліжка. Ну, не блукати ж по будинку для гостей у нічній сорочці. Раптом ще комусь не спиться?

Добре хоч Яфін спав у кімнаті один, як голова експедиції. А то сусіда довелося б враховувати.

Ріві кивнула своїм думкам, усміхнулась і тихо вислизнула за двері.

Ходити безшумно вона вміла. У темряві бачила непогано навіть без жодних плетив. І в коридорі, на який виходили двері кімнати, нікого не було.

До кімнати Яфіна дівчина дійшла без перешкод та пригод. Навіть половиця жодна не рипнула. Трохи перед дверима постояла, натиснула на ручку і подумки лайнулась.

Яфін, виявляється, не забув закритися на замок, ось сюрприз.

Лізти через вікно у цій ситуації було б не найкращим рішенням. Бо там, перед будинком, стоїть купа возів та наметів, у яких сплять, а то й не сплять ті, кому не вистачило кімнат. І вони, напевно, сильно здивуються, що хтось вирішив у вікно влізти. Ще щось не те подумають.

— У мене немає вибору, — прошепотіла дверям Ріві й поклала руку на замкову щілину, сподіваючись, що замок простий і що Яфін не надумав зачинитися на клямку, рух якої можна було обмежити ще одним замком — навісним.

На щастя, як тоді подумала дівчина, господиня придорожнього будинку витрачати зайві гроші на замки не стала. І в двері врізала найпримітивніші з можливих, саме той, механізм яких було дуже зручно штовхати силовим клацанням.

— Сподіваюся, тато про це ніколи не дізнається, — прошепотіла Ріві.

У тиші за дверима нічого не змінилося. Мабуть, Яфін спав міцно і ні на глухий звук, який видав замок при відкритті, ні на «спалах» сили уваги не звернув.

— Баю-баю, — трохи нервово додала дівчина і відчинила двері, намагаючись почути найменший звук і вловити рух. Раптом Яфін там прикидається?

Кімната виявилася кращою за ту, в якій довелося спати Ріві. На підлозі навіть килимок був. Куций, звичайно, і явно не новий, але ж був. І вікна від місячного світла закривалися не тільки напівпрозорими фіранками, рідкого плетіння, а й шматком щільного паперу, складеного гармошкою, з протягнутим шнуром.

Та в кімнаті Яфіна можна було зробити цілих чотири кроки, не наткнувшись на ліжко, шафу чи стілець, що стояла поруч із підвіконням, що зображав стіл.

— Пхи, — тихо промовила Ріві і буквально сковзнула до ліжка. Якийсь час бездумно дивилася на чоловіка, що спав на ньому, і намагалася зосередитися. А в голову лізли ідіотські думки про те, що йому добре, нічними сорочками себе обтяжувати не потрібно і тягати їх у забитій до верху сумці не треба. Чим там ще Яфін себе не турбував, видно не було — ноги і навіть частину торса він звик тримати в теплі під ковдрою.

Довелося Ріві подумки наказувати собі зосередитись і нагадати про те, навіщо взагалі сюди прийшла. Вона активувала «ясність погляду», підвісивши його до накопичувача в кільці.

Глибоко вдихнула і постаралася відсторонитися від усього, крім тонких ниток, що світяться гострими променями.

Потім виявилося, що просто стояти поруч із ліжком неможливо. Татуювання справді заважали, вони проростали павутинними квітами прямо крізь Яфіна, і було незрозуміло, де закінчуються їхні нитки і де починається те, що Ріві визначила, як нитки прокляття. Втім, в останньому вона вже не була впевнена. Раптом він на собі постійно ще й якийсь захист носить. Або сигналку. Ось раптом він такий самий параноїк, як і дядько Міртен?