Одне забуте ворожіння

Тихо, тихо… не зчиняй галасу, не ламай тиші. Бо ніч ця непроста. Ніч, що тягнеться крізь роки, крізь віки, через старі хати, крізь завивання вітрів у коминах, крізь кошари. Андрієва ніч. Ніч, коли дівчата визирають судженого, а хлопці безчинствують по селу.

  Тиха ніч, темна ніч. Андрієва ніч.

Сьогодні вітер шепоче інакше. Чи то не вітер? Чи, може, то душі тих, хто колись питав у цієї ночі те, що й нинішні дівчата питатимуть?

Сьогодні кожна, хто не має ще свого нареченого, дивитиметься в темряву, у воду, у полум’я. Вслухатиметься. Вишукуватиме знаки.

Бо така ця ніч.

Сьогодні дозволено більше, ніж завжди.

Ще звечора дівчата чекають на темряву. Мами підозріливо косять, бурчать про гріх, але не забороняють. Бо й самі колись у цю ніч ворожили.

Священик казав ще у неділю: 

«То є гріх, то є диявольське».

А хто його слухав?

Бо як жити, не знаючи своєї долі?

Сьогодні по селу лунатиме сміх, пошепки, тихий зойк, коли свічка спалахне несподівано, чи дзеркало здасться надто глибоким. 

І хлопці—їм що?

Вони своє роблять: брами знімають, ворота переносять, воза діда Платона, певно, уже докотили на горба за селом.

  Але не вони зараз головні.

Головні—дівчата.

І ось їхня ніч починається.

    ****

У кожному ворожінні є щось більше. Щось, про що вже не говорять уголос, але воно є, ховається між рядками старих замовлянь, між шелестом соломи десь у хліві, між спалахами свічки перед дзеркалом. Шурхіт, шелест, легкий подих тіні між сволоками. Свічка тріпоче, кидає жовті сполохи на низьку стелю, і кожна тінь здається надто живою. За вікном—темрява, чорна, як макітра з маком, густа, як тривожні сни.

   А в хаті – дівчата.

Вони чекали цілий рік цієї ночі. Андріїв вечір. Ворожіння. Чари, що з давніх-давен лежать на цих грудневих сутінках, і ніби самі зорі в цю ніч світять по-іншому, підказують, шепочуть. І у кожному селі, в кожній хаті. Кожна хоче знати свою долю. Бо хто знає, що там, попереду?

Який вітер принесе її кохання? Чи буде він чорнобровий, чи русявий? Чи руки в нього сильні, чи голос глибокий? Чи пригорне так, що серце затріпоче? Чи ж розіб’є те серце, кине, залишить у самотній хаті із заплаканими очима?

  Тому й ворожать. Кидають чоботи через поріг, слухають гавкіт собак, дивляться в темну воду, витоплюють віск. Сідають перед дзеркалами, тримають свічки в тремтячих пальцях, бо ж так страшно, але ж так хочеться знати.

Кажуть, що саме цієї ночі відкриваються двері – не просто між днем і ніччю, а між світом явним і тим, що ховається у тиші. Тільки треба правильно запитати.

    Бо що ж то за дівчина, яка не хоче бодай краєм ока зазирнути в майбутнє?

   Звідки ці ворожіння? Хто їх вигадав? Кажуть давно це було. Так давно, що вже й не пригадати, чи то люди самі їх створили, чи, може, підказав хтось… той, хто знає більше…

  Та всеодно ворожать, хоч страшно, але ж так хочеться знати…

   Але є одне ворожіння. Старе. Забуте. Моторошне. Його вже не згадують при світлі дня. Його розповідають тільки пошепки, тільки тим, кому довіряють. Бо воно не просте. Старе, моторошне, спокусливе для дівочих мрій…

****

Ці обряди передавалися в родині від матері до дочки, від бабусі до внучки.

Як і всі стародавні традиції, ворожіння на Андрія не мали чітких правил. Вони були різними, таємничими, інколи навіть страшними. Все залежало від того, як буде запалений вогонь і чи точно буде виконаний обряд. Кожна дрібниця—слово, погляд, рух—мали велике значення, бо ніч була надзвичайно чутливою до порушень. І всі, хто намагався звести її до простого жарту, ризикували нарватися на щось більше, ніж просто сміх.

Про це тихо говорили старі: 

«Не заважайте ночі на Андрія. Інакше, хто знає, які таємниці відкриє вам цей чорний час…». 

   А якщо навіть хтось не міг зрозуміти, що то за секрети, все одно боявся порушити заповідь, що передавалася в родині. Таємні слова, стародавні ворожіння, спільне шепотіння в ту ніч залишалися у кожному селі, як невидимі стежки, що просто кудись вели…

   От в цю ніч, дівочі серця відчиняються навстіж, а майбутнє дозволяє підглянути в шпаринку.

   Гадати можна по-різному. Найсміливіші беруть дзеркала, стають навпроти, запалюють дві свічки й дивляться в безкінечний темний коридор відображень. Кажуть, якщо витримати той погляд і не здригнутися, у глибинах дзеркала можна побачити свою долю—або те, що не повинно з’являтися у світі живих.

  Інші кидають чоботи за поріг—в який бік упаде, звідти й нареченого чекати. Або висипають мак на стіл і дивляться, чи складеться він у візерунок—хрест, вінок, серце… або ж щось, про що краще мовчати.

****

Вони зібралися в Софчиної тітки, що пішла до сестри. Лавки зсунуті докупи, свічки в горнятках, щоб не капало на стіл. Запах сухих трав і ще чогось невиразного, майже невидимого, таємного.

Маринка поправляє камізельку.

Софка примружується.

—Давайте почнемо з воску?

Склянка води. Ложка. Гаряча свіжа свічка, від якої тріпотять тіні. Віск стікає у воду, шипить, клубочиться.

Маринка заливає віск у воду, і всі мовчать.

Бо тепер — уважно, не моргнути, не дихати — потрібно дивитися, що ж утвориться у воді.

Від того залежить її доля.

Свічка потріскує, і вже в повітрі запах воску, гарячого, пряного.

— Диви! — шепоче Христя. — Наче ключ!

Софка скептично щуриться.

— Де ключ?

— Ось! — Маринка тицяє пальцем. — Ну ключ же!

— Може й ключ, а може й палка якась.

— Будеш казати «палка», заміж не вийдеш.

— Точно ключ!

— Значить, чоловік буде багатий.

Маринка червоніє.

Кладе воскову фігурку на стіл.

Наступна Христя.

Свіча палає рівно. Вода спокійна. Віск спливає, скручується, охолоджується.