Орлик—молодий орел

Кажуть, кінь — то не просто тварина.

Кінь—то дух степу, що приходить у цей світ у плоті, щоб служити тому, хто гідний. Колись, у давнину, про це знали всі. Не писали в книгах, не малювали на папері, а передавали від старого до малого, як найдорожчий скарб. Але час іде, і те, що знали наші предки, забувається.

А старі люди пам’ятають.

Памʼятають, що не кожний мав коня.

Бо кінь обирав сам.

Дитя, що вперше торкалося гарячої шиї лошати, мало відчути — приймає його кінь, чи ні. Якщо ні — то хоч навчись, хоч купи за золото, хоч загнуздай найдорожчими уздечками — не буде з того нічого.

Бо кінь — не раб.

І хоч у нього немає слів, він говорить душею.

Чули, як козаки називали своїх коней? Орлик, Ворон, Вихор, Буря, Зірка…

То не просто імена. То слова, в яких закладена сила. Бо хто вмів чути, той знав: ім’я коневі треба не давати, а відкривати. Ім’я приходить само. Як вітер з ночі, як зірка, що падає з неба в ту мить, коли ти просиш знак.

А старі люди пам’ятають.

Коли козак гинув, кінь лишався. Він блукав степом, поки не знаходив собі іншого, або доки сама земля не кликала його назад. І казали, що такі коні не просто йшли. Вони зливалися зі степом, ставали вітром, що носив по світу спогади про ті часи, коли кінь і людина були одним цілим.

А може, й досі так.

Тільки хто тепер ще вміє чути…

***

Старі люди у селі здавна вірили і  переказували дітям:

—Кінь у цьому світі народжується не просто так.

То не просто тварина, що прийшла на світ, щоб тягти воза, чи бігти під вершником. Кінь приходить із вітру.

З-під зорі, що падає над нічним степом.

І хто вміє бачити, той знає: коли народжується лоша, небо над левадою стає темнішим, місяць затамовує подих, а вітер ховає шепіт у висохлій траві, щоб не злякати мале створіння.

Орлик народився тихої літньої ночі, коли повітря пахло сухим сіном і соняшниковим пилом.

Дід Льоня знав, що саме сьогодні. Він сидів біля загону, курив люльку і чекав. Кобила Грушка ходила туди-сюди, фиркала, зупинялася й знову йшла.

А потім сталося те, що мало статися.

Народився Він.

Лоша було гніде, з білою зіркою на лобі, що розтікалася вузькою проточиною до самого носа.

А в очах – блиск, іскра, вогонь!

Не кожен кінь так дивиться з перших днів. Легкий, довгоногий, мокрий від першого подиху життя. Він упав у солому, але одразу піднявся. Захитався. Відчув землю під ногами.

І зробив перший крок.

Дід зиркнув на нього й одразу сказав:

— Ну, що? Ти хто?

Лоша підняло голову.

Очі в нього були темні, як глибока вода, з якої не вирватися, якщо вже ступив.

Він не відповів, але дід й так усе зрозумів.

— Орлик, — сказав він.—Бо дух в тобі, як у молодого орла.

І вітер легенько хитнув крилами десь у високому небі.

А далі було життя. І був той день, коли Орлик вибрав собі друга – хлопця зі смуглявою шкірою, і чорним вічно скуйовдженим волоссям, розбишаку й крикуна, Вітька.

Дід Льоня не раз бачив, як коні обирають собі людину. То завжди було не просто так. Скільки не води лоша до того, хто, здається, найспритніший, найдужчий, найзручніший для нього – не буде діла, якщо серце не відчуло своє. А от буває, стоїть хлопець, і сам не знає, що чекає на нього, а кінь уже йде до нього, тягнеться мордою, придивляється, принюхується.

Так сталося і з Вітьком.

Дід якось вийшов на подвір’я, сперся на перелаз, люльку в зубах примостив і дивиться, як малий з іншими дітлахами гасає по вулиці. Шибеник, що й казати. Завжди в пилюці, завжди у якихось пригодах. То хлів сусідський так зачинили, що цьотка Галя півдня бідкалася, що її корова, може, вже з голоду там ледь не впала, а то вилізли на стару вербу, і добрі люди вже думали – драбину нести, щоб їх звідти знімати.

І дід Льоня тільки сміявся.

Бо знав, коли вітер вибере собі шлях, його не спинити.

Але був у хлопчині якийсь вогонь.

Вітько був із тих хлопців, що не сидять рівно ні хвилини. У нього все виходило швидше, гучніше, веселіш. Він любив швидкість, завжди кудись біг, кричав, стрибав. Мати його як сварила, казала: «В мене колись, Вітьку, через тебе  серце стане!»

А він тільки сміявся.

Аж поки не зустрів Орлика.

Того дня малий якраз мчав селом, розганяючи курей і собак, а дід саме випустив коня на луг. Лоша, ще необ’їжджене, ще дикувате, стояло, хитаючи вухами, озираючись навколо. Вітько промчав мимо, а потім різко зупинився.

Кінь глянув на нього, а він на коня.

Лоша не лякалося.

Воно стояло посеред лугу, високе, тонконоге, напружене, як тятива лука. Очі в нього блищали. Воно ніби оцінювало кожного.

І тоді Вітька зробив те, чого ніхто не чекав.

Він узяв і просто ліг у траву, закинувши руки за голову й позіхнув.

Діти загукали:

— Агов! Ти що, здався?

— Ти ж не боягуз!

— Вітька, вставай!

Але Вітька не вставав.

Він влігся у траву і дивився в небо.

А Орлик дивився на нього.

І раптом рушив.

Тихо, плавно, майже нечутно.

Підійшов.

Нахилився.

І штовхнув хлопця носом у плече.

— Чого тобі? — пробурчав Вітька, не повертаючи голови.

Кінь дихнув йому в щоку.

— Та йди, — відмахнувся Вітька.

Але Орлик не йшов.

Він стояв поруч.

Дививсяв.

Вітько лежав у траві, заплющив очі й удавав, що нікого тут, крім нього, немає.

Орлик теж удавав.

Удавав, що просто так стоїть поруч. Що йому геть не цікаво, чого це цей дивний хлопець не кричить, не бігає, не галасує з іншими.

А потім узяв і цапнув Вітька за майку.

— Агов, ти що! — Вітько смикнувся, але не встав.

Орлик підняв голову до неба.

Зробив вигляд, що то випадковість. Що взагалі-то він тут ні до чого.

Тоді схилив голову нижче, вдихнув запах хлопчачого волосся—пилюка, сонце, свіжа трава. Потягнув носом і гаряче хекнув Вітькові просто у вухо.