Ті, що грають в чорні обряди

Є у селі місцина така, що хто не місцевий, той і не подумає, що там узагалі хтось живе. За старими могилками, де хрести повростали в землю, де вітер ночами скрипить так, ніби хто рипить зубами, стоїть собі хатина. Не стара, не нова, а така, що здається, ніби й сама з могили виросла. 

Її  важко помітити з дороги, бо здається, що дерева ростуть саме так, щоб її сховати.

Але хата там була.

І жила в ній, баба Женька, одна, та чи була вона самотня — то ще питання.

Скільки їй років – ніхто не знає. Чи вона з Лісовим Чортом прийшла, чи ще з тих часів, як по цих землях один вітер гуляв, здається була вона в селі завжди—і хата, і баба та. 

Висока, худа, як граблі, очі гострі, ніс такий, що ним можна хоч вужа з нори виколупати. А говорити почне – то ніби тою самою граблею по голові вдарить: влучно, різко, так, що довго потім згадуєш.

Баба Женька знала про кладовище все. Знала, які квіти сюди несуть найчастіше, хто приходить уночі, хто випиває на могилах, а хто просто шукає тишу.

Люди її сторонилися. Не те щоб відьмою вважали, але знали: як щось надумає – то неодмінно зробить.

Але хто б там що не казав, баба Женька була своїм людям не страшна. Вона могла дати пораду, відучити курей нестися у кропиві, вилікувати від переляку.

І мала один гріх—любила розваги.

А розвага в неї була особлива: лякати тих, хто приходив на кладовище «грати в чорні обряди».

Вони завжди приходили під повний місяць, бо думали, що так треба. Вони завжди шепотіли якісь заклинання, які звучали, як погано вивчений латинський віршик. Вони завжди намагалися викликати щось темне.

І баба Женька завжди була готова їм допомогти.

А приходили оті з міста, не місцеві…інтелігентні, поважні такі персони…

Приходили тихцем на могилки, крадькома, з важкими торбами, повними свічок, черепків, чорних хусток і ще казна-чого. Вдягнуті, мов старці в театрі, серйозні, як судді, вони ставали у коло, бурмотіли щось своїм нікчемним шепотом, змащували землю якимись пахучими мастилами, мугикали щось незрозуміле та водили химерні танці біля старих могил.

Ото і були вони – ті, що грають у чорні обряди.

Вбрані лише в чорне, стануть серед могил, напустять на себе важливого вигляду та й починають:

—О темні сили, зійдіть до нас!

—О, великий темний володарю, з’явись! — казали вони.

—Покажи знак!

—Прийди й даруй нам силу!

Та й дмухають на свічки.

А якби вони були з села, то знали б, що з темними силами жарти погані. І що Чорт Лісовий якому взагалі тільки дай когось на сміх підняти, таке не любить, як і баба Женька.

А баба Женька вже особливо не любила, коли хто чужий на кладовище приходить. 

Тому, варто було тільки почути, як там, за могилами, знову щось починається, як баба брала свій кошик – ніби по гриби йде, але що там у тому кошику було, того ніхто не знав – і рушала на цвинтар.

***

Село спало.

Тільки повний місяць ліниво плив над верхівками дерев, ніби визирав, чи не робить хто, чогось такого.

Баба Женька сиділа на ґанку, покурювала тонку цигарку, зроблену з газетного паперу, і прислухалася до нічного вітру.

Вона ще звечора примітила, що на кладовищі щось коїться. Далекі силуети, що вовтузяться біля хрестів, слабке світло свічок, тіні, що кружляють довкола могил, як городські кішки довкола смітників.

— Ой, дурні, дурні… — тихо зітхнула баба, випускаючи дим через зуби. — Щож ви, враг вас бери, робите?

Підвелася, підійшла до тину й втупилася в нічний морок.

Було тихо.

Лише де-не-де посвистував вітер між покрученими гілками старих яблунь.

Баба гмикнула.

Вона вже добре знала, хто то такі.

Знову приперлися ті з міста, в чорних плащах, ніби з’їхали з глузду на тих своїх окультних книжках. Приїдуть в село, подивляться на церкву, поговорять із батюшкою, а потім — гайда на цвинтар. Вони ж бо тепер «езотерики», «пізнають древню силу», «спілкуються з духами».

— Тьху!— баба сплюнула через плече.

— От зараз і поспілкуєтесь.

Вона хутко розправила плечі, поправила хустку й задерла підборіддя.

Баба Женька була не з тих, хто терпітиме, як хто бігає по могилах і закликає всяку єресь.

«Якщо вже їм так хочеться духів, то треба їм їх дати».

І хутко пішла до хати, збиратися.

Тільки двері скрипнули, з шафи вилетів кіт Василь і став перед бабою Женькою, вдивляючись у неї жовтими очиськами.

— Ну що, Васю, знову йдемо боротися з «темними силами»?

Кіт потягнувся, закліпав очима й поважно сів, загорнувши хвіст навколо лап.

— Та я теж так думаю, — буркнула Женька.

Вона підійшла до гачка, зняла старий кожух, перевернула його навиворіт і натягнула на плечі. Тепер виглядала, мов якась волохата примара.

— Так, що нам ще треба…Кошик!

І почала хутко збирати кошик. Кинула туди якусь потерту ганчірку, тоненьку свічку, покручені коріння, і звісно, запхала туди кота Василя — він був чудовим актором. Напилася теплого бурякового узвару (щоб слина і зуби були  темними) й вийшла на двір.

—Так. Пора.

Тримаючи кошик, баба вийшла за подвір’я.

Ніч була свіжа, тиха. Десь у далекій частині села гавкнула собака.

З могилок  повіяв вітерець, і бабин довгий ніс зловив знайомий запах: віск, злегка підпалена тканина, сухі трави.

І Женька повільно рушила стежкою, що вела до кладовища.

Перед входом на цвинтар баба перехрестилася тричі:

— Господи, прости мене, стару, бо знову йду витягати дурнів з пекла, — пробурмотіла собі під ніс і, сплюнувши через ліве плече, рушила далі.

Хрест, що стояв при вході на кладовище, аж скрипнув на вітрі, ніби сам хрестився на те безглуздя, що коїлося далі.

Йшла вона між хрестами, мов тінь.

Кладовище їй було, як рідний двір. Вона тут усе знала.

Отут лежить дід Яким, царство йому небесне, що колись так любив глушити самогон, аж поки не заснув у возі й не впав у рівчак.