Баба Манька і Злидень

Навпроти церкви, стояла хата, і то така, що її бачили ще прабабки нинішніх бабок, і така, що хто не проходив — мусив хоч краєм ока на неї глянути.

Бо не можна було не глянути.

По-перше, біля неї росла береза. Але не проста, а така, що аж небо дряпала верхівкою. Кажуть, сам Бог її посадив. А ще кажуть, її навіть турки бачили, коли втікали через село.

По-друге, під тією березою любив сидіти Злидень.

Злидень—то був півень.

Не простий, а такий, що не одному поколінню сраки поклював.

Злидень був півнем чорним, як смола, такого кольору, що й на сонці не мерехтів, а от тільки блищав, наче шматок вугілля. Пір’я гладеньке і важке. Його гребінь був яскраво-червоний, немов із вогню витягнутий, а хвіст — розкішний, різнобарвний, як райдуга після дощу. Такий хвіст, що любого фазана присоромить.

Крокував Злидень завжди поважно, ніби знав, що на цей двір без нього й муха не сяде. І на паркані сидів, гордо піднявши голову, і здавалось, ніхто йому не був рівня —ані люди, ані інші птахи. І кожен раз, коли хтось намагався пройти через двір, півень обов’язково накидався на непрошених гостей. 

Він наче мав у собі щось таке, що ніби змушувало всіх триматися від нього подалі,так в селі і  казали: 

«Та це не півень, а сам чорт!» — здавалося, що бабин півень й справді знає всі секрети цього світу, і поводився так, як справжній господар на подвір’ї.

Та не був він просто півнем.

Він був тим, ким для інших були собаки, коти, діти й навіть покійні родичі.

Він жив із бабою Манькою років сорок, а може, й більше. 

Очі мав такі, що дивишся в них — і відчуваєш, як тебе наскрізь бачать.

Баба Манька називала його ніжно:

—Злидня, ану йди сюди, моя радість!

Але радість ця мала кепський характер.

Курей у Маньки давно не було, собаки теж, а от Злидень—сидів на паркані й клював у сраку всіх, хто надто близько підходив.

Особливо гостей, які приходили не з добром.

Селяни потайки шепотілися:

—То не півень, а чорт!

—Кажуть, що він знає, хто прийшов із добром, а хто — з лихом…

—То не кажуть, то правда!

І тут треба сказати, що це була не просто балачка.

Злидень і справді вмів розрізняти людей.

Одна історія в селі ходила давно.

Якось пару років тому, коли ще старостою був покійний дід Йосип, прийшов у село чоловік. Виглядав незвично для цих країв, і так, ніби шукав когось…

Того дня все було як завжди, село жило своїм життям: баби на лавках, корови на пасовиську, Манька при хаті.

А Злидень—на паркані, як і годиться.

І ось, серед білого дня, коли сонце в самісінькому зеніті, на центральну вулицю виходить чоловік.

Не наш, не місцевий.

Високий, у білосніжній сорочці, штани якісь заморські, капелюшок такий, як у панів із кіно.

І сумка через плече, модна така, міська.

Іде, озирається, ніби щось шукає.

А баби на лавках, вже його очима з ніг до голови вивчають.

—Та хто ж це?

— Якийсь панич.

—Та ні, дивися, носа задерає — мабуть, полішук!

А «полішук»  (а насправді то був француз, тільки нашого роду) підійшов до першої-ліпшої хати, постукав у хвіртку.

— Пардон, мадам…

І тут сталося воно!

Злидень, що до того сторожив  на паркані, відкрив око, підвів голову, розправив крила…і як стрибне!

—Аааа!!! — «полішук»/француз кинувся навтьоки.

А Злидень за ним.

Чорна блискавка з червоним гребенем, гострим дзьобом і не менш гострим характером.

Француз втікав, мов навіжений.

Село пролетів.

Поле пролетів.

Корови на нього дивилися, мабуть, як на дурня якого.

Бо хто ж так по селу носиться?

А Злидень не відставав.

Француз через тин — і Злидень через тин.

Француз через город — і Злидень через город.

А баби вже сміються чуть не падають з лавки:

—Ну, пропав хлопець, від півня того ніякого спасу немає!

—Ти диви як біжить. Спортсмен!

А француз же біжить з останніх сил, розпатланий, з порваною колефою, і раптом… як вріжеться в бабу Маньку!

Та стояла, як справжня кам’яна брила, і навіть не здригнулася.

Француз аж задихався від бігу:

—Мадам… курка… уб’є…

—То не курка, а Злидень, півень!— поправила його баба Манька.

Півень у цей момент зупинився, насупився, кліпнув оком: мовляв, що за дурна макітра, не відрізнить курку від півня? І надумав відімстити, як баба не бачитиме, цьому любителю рапух.

А баба до Злидня:

— Годі! То ж наш гість.

Злидень пирхнув, махнув крилом і, зібравши свою чорну гонорову гідність, пішов назад на рідний паркан.

Француз ще переводив подих, а Манька далі випитувала: 

—Ну, а тепер кажи, ким будеш, чого в село прийшов? 

Француз набрав повні груди повітря і все ще задихаючись від бігу, проговорив:

—Мадам…Я… шукаю… рідних по бабусі, мене звати…Габріель Микола Дюпон.

Баба склала руки.

—Ну, нарешті.

—Пардон?

—Я все чекаю, поки хтось із вашого роду з’явиться.

Француз моргнув.

—Ви… мене чекали?

—Та не тебен конкретно, а когось із ваших. Ти як дві краплі води, схожий на свою бабку.

Француз ще нічого не розумів, а баба вже крутанулася на п’ятах:

—Ходи.

І він пішов за нею, ніби то найприродніше, що могло бути після нападу півня.

Француз ішов за бабою Манькою, досі переварюючи той факт, що півень щойно намагався його вбити.

Та ще більше його дивувало, що ця сувора, але міцна, мов скеля, мадам нітрохи не здивувалася, коли він сказав, що шукає рідню.

Навпаки — вона ніби чекала на нього.

Манька привела його у двір, показала на лавку під височеною березою й скомандувала:

— Сідай, пий воду, бо ж білий, як крейда.

Француз, не сперечаючись, упав на лавку.

Береза шуміла над головою, а Злидень, сівши на паркан, косив на нього оком.