Три стрічки і одні коралі

Коралі й стрічки—то не просто прикраса.

Дівоча краса у нас здавна мала свою мову: кожен вузлик, кожна намистина щось та означали. Вірили, що в коралях схована сила, і не лише земна, а й небесна. Вони захищали, берегли, надавали дівчині здоров’я й щасливої долі. Мати дарувала їх дочці, наче благословення, а коли дівчина одягала коралі вперше, це було справжнє свято.

Бо ж коралі—то не просто намисто.

Важкі, червоні, ніби ягоди калини, ніби краплі застиглої крові, вони спадали на груди, лягали, як знак, як оберіг, як гордість. Мати добрі коралі—означало бути багачкою, шанованою, гарною. Ніхто не скаже, що дівчина гарна, коли в неї шия гола.

А стрічки то немов душа.

Дівочий вінок міг бути сплетений із будь-чого: барвінку, ромашок, хмелю, волошок, маку. Але без стрічок він був нічим. Могло бути й десять, і п’ятнадцять стрічок, усіх кольорів, але три з них завжди були особливі.

Калинова

Зоряна.

Барвінкова.

Їх зав’язували по центру, щоб було видно здалеку. Вітер грався ними, сонце освітлювало їх, і очі самі шукали ті три серед інших, бо щось у них було таке…

Що притягувало погляд.

Що заворожувало.

Що ніби жило своїм життям.

І якщо дівчина мала три стрічки й коралі, то її вважали найвродливішою.

Як маєш ті самі три стрічки, то матимеш і доброго чоловіка, і повну комору, і життя, як мед. А як ще й коралі—то сама Богородиця тобі благословення дає.

І Яруся знала це.

Але в неї їх не було.

Тільки стара материна хустка.

Тому того вечора вона й не сміялася разом із подругами.

Бо не могла відвести очей від Ірини.

Ірина кружляла посеред хати, а її вінок із вплетеними стрічками розсипався по плечах.

І серед усього цього кольорового розмаїття три стрічки вирізнялися найбільше.

Калинова, барвінкова і зоряна.

Око за них так і чіплялося.

Хотілося дивитися, хотілося торкнутися.

— Ой, та подивіться на неї! — Гануська аж у долоні сплеснула.

Ірина сміялася, а разом із тим спалахували її коралі. Густі, багряні, блискучі.

— Ну й маєш, — зітхнула Настя. — Оце краса.

— А ті стрічки!

Яруся мовчала.

Вона стискала в руках стару хустку й не могла відірвати погляду.

Вечорниці зібрали дівчат у великій, теплій хаті вдови Оксани, що щороку дозволяла їм тут сходитися, доки сніг не розтане. У кутку потріскував вогонь, кидав тіні на стіни, а надворі вітер гойдав голі гілки, бився в шибки, ніби хотів заглянути всередину.

Але Яруся не чула того вітру.

Вона чула лише слова Ірини.

— Дивишся, Ярусю?

Яруся здригнулася.

— Краса, еге ж?

— Гарні… — тихо відповіла Яруся.

Ірина усміхнулася.

— Ти теж можеш такі мати.

Яруся недовірливо глянула на неї.

— Як?

— Виміняй.

— Що ти верзеш?

— Кажу ж тобі… — Ірина нахилилася ближче, її очі блищали в темряві. — Їх не купиш. Лише виміняєш.

— На що?

— На щось мале, дрібне.

Яруся зморщила чоло.

— Що за дурниці?

— Це не дурниці.

Ірина простягнула руку, легенько провела пальцями по своїх коралях.

— Вони неймовірні?

Яруся здригнулася.

— Гарні коралі

— Авжеж гарні.

Ірина опустила руку, торкнулася стрічок.

— І вони гладенькі….як шовк

— Як шовк…

— Бо вони справжні.

Яруся розгублено глянула на неї.

— І… що?

Ірина схилилася ще ближче.

— Їх мені дав Він.

— Хто?

— Той, що не має імені.

Яруся не знала, що відповісти.

— Ох, не лякайся так, голубко, — тихий сміх Ірини торкнувся її слуху, мов холодний вітер. — Він не страшний. Просто дає те, що просять, а взамін бере своє.

— І що ж він бере?

Ірина торкнулася її коси, легко перебрала пасмо пальцями.

— Душу.

— Душу?

— Душу.

Яруся недовірливо глянула на неї.

— Ти жартуєш.

— Аж ніяк.

— І… і що він робить з нею?

Ірина мовчала, лише загадково всміхалася.

— А ти спробуй і знатимеш…

— Як?

— Вночі. В повний місяць.

Яруся проковтнула ком у горлі.

— Що треба робити?

— Запалити свічку. Поставити у вікні.

Ірина нахилилася ближче, її губи ледь шепотіли.

— І сказати: «Прийди, той, що дає коралі».

У Ярусиній голові закрутилися думки.

— І він прийде?

— Якщо захоче.

— А якщо ні?

— Тоді ти просто ляжеш спати.

Ірина провела пальцем по коралях.

— Але як дуже захочеш…

— Що?

— Він прийде.

Яруся здригнулася.

А на дворі вітер ніби розсердився від цих слів, ударив у шибки.

Хтось, може, й подумав би, що це звичайний вечір, дівочі розмови.

Але Яруся знала, що це був момент, коли щось велике й невидиме тихо наблизилося й торкнулося її долі.

Воно ще не показалося.

Але вже чекало.

***

Ту ніч Яруся не спала.

Вітер свистів у комині, десь далеко вили собаки, а місяць застиг у небі, яскравий, як чистий срібний грош. Світло його заливало хату, лягало смугами на стіни, хиталося на підлозі, а Яруся стояла біля вікна, стискаючи в руках свічку.

Серце калатало.

Її губи були сухими, руки тремтіли. А думки металися між страхом і бажанням.

— Ну ж бо… — прошепотіла вона сама собі. — Чого боятися?

Пальці нервово сіпнулися, чиркнули  сірником. Вогник тьмяно спалахнув, затремтів у темряві, мов живий. Яруся повільно, ще боячись, піднесла його до свічки. Гніт обгорів, а тоді раптом зайнявся рівним, ясним полум’ям.

Яруся підсунула свічку до самого вікна.

Шибки були холодні, вкрите інеєм скло відсвічувало місячним блиском, а за ним — темрява. Густа, глибока, така, що в ній міг ховатися будь хто.

Вона облизала губи, заплющила очі.

І прошепотіла: