Срібний Павук

Кажуть, що долю людині пише Господь, а ще кажуть — що її прядуть невидимі руки десь у темних закутках світу. Але в селі вірили інакше. Тут знали, що долю плете Срібний Павук.

Не простий той павук, не такий, що в кутках під стріхою гніздиться, не такий, що росою виблискує на світанку поміж стеблами бурʼянів. Він—із тонкого місячного сяйва, із першого срібла у волоссі, з тихої пісні вітру, що несе слова, яких ніхто не вимовляв. І якщо хто його побачить—той уже не буде таким, як раніше.

Кого він обере—тому або велика радість, або страшна кара.

— Павук долю плете, — шепотіли баби, коли в селі траплялося щось незвичайне, коли хтось несподівано багатів або ж, навпаки, падав у злидні. — Нитку долі веде… і не знаєш, чи до вінця, чи до могили…

Він з’являється не просто так. Павук не ходить там, де немає діла. Він приходить, коли пора, коли доля хитається, коли вузол затягується, коли дорога круто повертає і відступу нема. Його не прикличеш і не проженеш.

Його павутина тягнеться невидимими нитками крізь життя людей. Може впасти легким подихом на плече, може сплутати ноги, може обплести руки так, що вже нічого не зміниш. Іноді вона ледь помітна, а іноді тисне на людину так, що не дихнути.

Є ті, кому Срібний Павук дарує довге, щасливе життя. А є ті, чию нитку він рве в одну мить.

Кажуть, якщо вийти на перехрестя в ніч повного місяця і покласти під язик срібну монету, можна призвати Срібного Павука. Він спуститься з неба, сяде на долоню і сплете повутинову нитку—чисту, світлу, рівну.

Якщо нитка довга—значить, житимеш довго. Якщо тонка і тендітна—чекай випробувань. А якщо рветься просто на твоїх очах—краще мовчи. Бо деякі речі краще не знати.

Але є одна умова: не можна змахнути павука з руки. Бо тоді нитка урветься—і життя піде не так, як було задумано.

А ще не можна розказувати про те, що бачив. Бо доля, яку підгледів, може змінитися.

Павук не любить, коли знають більше, ніж треба.

Його павутина покриває світ, як туман над полем перед дощем. Вона тягнеться від одного серця до іншого, переплітає дороги, зв’язує тих, кому судилося зустрітися.

Є нитки, що ведуть до щастя. Вони рівні, ясні, не сплутаєш.

А є нитки чорні, важкі, мов мокра земля після бурі. Такі нитки ведуть людину до втрат, випробувань, страждань.

Є нитки, що обриваються в одну мить. Їх не видно, поки не настає час.

А є такі, що горять. Вони ведуть тих, кого любили занадто сильно. Кажуть, якщо людина помирає, але її довго оплакують, нитка її долі починає тліти, як воскова свічка. І тоді душа не може знайти спокою.

Павук плете не тільки долі людей. Він тче цілі покоління, він вплітає імена в землю, він пов’язує життя та смерть тонкою срібною ниткою.

Є місця, де його нитки густіші.

Старі могили, де час стирає імена, але пам’ять не забуває. Покинуті хати, де чути чиїсь голоси, хоча там давно ніхто не живе. Стежки, що не ведуть ні до села, ні до міста, але на них завжди є сліди.

Туди краще не ходити після заходу сонця.

Кажуть, якщо заплутатися в павутині Срібного Павука, можна втратити себе. Можна вийти на чужу дорогу, можна загубити ім’я.

Є легенда, якщо знайдеш у траві срібну нитку і візьмеш її в руки, життя зміниться. Але чи на добро—ніхто не знає.

Не знає ніхто, як виглядає сам Павук.

Одні кажуть, що він величезний, з очима, як срібні монети, з лапами, що сягають аж до хмар.

Інші—що він маленький, майже невидимий, мов срібна порошинка, що тане на шкірі.

А є ті, хто кажуть, що він взагалі не має тіла. Що він—лише рух ниток, лише вітер, що торкається чола, лише холодний подих, коли стоїш на межі між учора і завтра.

Але всі знають одне—якщо Срібний Павук почав плести, змінити нічого вже не можна.

Кажуть, його можна почути.

Коли ніч глуха і зорі зависають над землею, як срібні ґудзики на старому свиті, можна вловити ледве чутний звук—немов передзвін крихітних дзвоників.

Це співають його павутинки.

Якщо звук рівний і спокійний—доля йде правильною дорогою.

Якщо тріснутий, мов струна, що ось-ось порветься—чекай біди.

А якщо почуєш у тому звуці своє ім’я—будь обережний.

Бо це означає, що Срібний Павук уже плете тобі новий шлях.

Іноді можна відчути, як щось ледь-ледь торкається плеча, як легкий холодний подих по шкірі, як щось невагоме сідає на руку.

Не відмахуйся.

Бо, може, це лише випадкова нитка…

А може, це твоя доля…