Проклятий Жито

У кожному селі є така людина, що всім поперек горла. У кого через мову надто довгу, у кого через вдачу круту, а в кого — через те, що на язиках у людей не розумне, а чистий яд. І все б нічого, бо в кожному селі є такий буркотун, що завжди всім незадоволений. 

От у селі тим лихим був Жито.

Жито, то не фамілія, а імʼя, так його нарекли батьки—просто Жито.

А був Жито, як той будяк посеред ниви, всюди коловся, всюди допікав, усюди знав, як краще, і всюди своє слово встромляв. І не просто встромляв, а так, щоб крутило від нього, мов від гіркої редьки.

Завжди йому щось не так: зима—надто сніжна, літо—надто спекотне, осінь—надто мокра, а весна—то взагалі не пора року, а якась недороблена зима. Груші цьогоріч вродили—погано, бо оси лізуть, не вродили—ще гірше, бо не буде чого в самогонку кидати. Люди в неділю до церкви йдуть—дурні, краще б грядки сапали. Не йдуть—теж не люди, бо страх божий втратили.

І все б нічого, але ж язик мав, як бритву, та ще й не тримав його за зубами. Міг на Святвечір у церкві таке сказануть, що люди за голову хапались. 

Свята Жито не любив. Бо що то за день, коли не можна роботи зробити? Що то за діло, коли всі сидять і байдики б’ють?

На Різдво, коли в хатах горіли свічки, а над селом розливалася коляда, Жито виходив на двір, лиховісний, як зимова ніч без місяця, і бурчав:

—Знову дурня клеять, знову співи ті! Ліпше б у кошарі прибрали!

На Великдень, коли дзвони сходилися у гомін і від того гуку навіть земля ніби ставала святішою, Жито кривився:

—Дзвони ото гудуть, а толку? Хліб сам себе не посіє!

І сіяв.

А міг і зовсім щось таке учворити, що потім увесь рік село перешіптувалося.

І головне—ото каже, а люди ж мовчать. Бо знають: зачепиш—ще гірше буде. Бо Жито мав талант: як учепиться, як розійдеться—хоч з села тікай.

А найгірше те, що все йому було не так.

Особливо допікав він бабі Вірі, що жила через тин. Та була з виду маленька, сухоребра, але така гостра на язик, що могла двома словами аж до печінок дістати. У молодості ворожила, але покинула, бо казала, що то гріх. Та все одно, коли щось лихе наближалося, баба Віра відчувала.

А з Житом у них війна йшла роками.

Ох, і ненавиділи вони одне одного! А найбільше лаялися за межу, що між їхніми городами тяглася.

—Бабо, ви хоч очі розплющіть!—репетував Жито. —Ваша картопля знову в мій буряк полізла!

—А твій буряк, Жито, хоч на городі, а смердить, як ти сам!— верещала баба Віра, тицяючи на нього кійком.

—Та хай тобі півні повидюжать очі!

—А тобі, Жито, хай бог бороду заплутає, щоб ти язиком не міг ворушити!

І отак день у день.

Але одна сварка стала останньою.

Було це пізньої осені, коли вже всі справи в полі скінчилися, і хазяйки за дідухів бралися—снопи з останнього жита ставили в хаті на покуть. Так велося споконвіку, бо то був не просто сніп, а сам дух хліба, символ достатку й захисту.

Але Жито все робив наперекір.

—Дідуха? —фиркнув він того дня. —Та хай мені грець! У кого достаток від того дідуха був?!

І взяв та спалив його просто на подвір’ї, ще й руки об трухляву хату витер.

А баба Віра стояла за тином і дивилася на те, як вогонь пожирає сніп. Очі в неї звузилися, а губи склалися в тонку нитку. Вона чекала. Вона знала, що так просто таке не минеться.

—Жито, Жито… — нарешті промовила, і голос у неї був тихий, та такий, що морозом сипнуло. —То ти дух хліба вогнем узяв? То ти святим жнивам дулю скрутив?

Жито тільки засміявся та махнув рукою.

— Іди, бабо, не мороч голову.

— О, ні… —Віра подивилася прямо в його очі. — Як ти людям злом, так і тобі буде. Як твій язик зло сіє, так йому й бути!

І тільки вітер шарпонув сухі бур’яни.

Жито пирхнув, махнув рукою та пішов у хату. Але тієї ночі щось змінилося…

На ранок він прокинувся, хотів щось сказати—і не зміг. Голос зник. А язик у роті наче дерев’яний став.

—Що за холера?! — хотів викрикнути, та вийшло тільки бурмотіння.

День ходив злий, мовчазний. На бабу Віру тільки очима блискав. Та вона вже не дивилася в його бік.

А вночі почалося справжнє страхіття.

Йому снилося поле. Чорне, як смола, і заросле житом. Але не простим, а якимось зловісним—стебла високі, як людський зріст, колоски гострі, як голки. І ніби хтось шепоче в темряві:

«Жито, Жито… Навіщо ти нас спалив, ми ж росли тебі…»

Він рвонувся, прокинувся—а над ліжком щось шелеснуло! Ніби ті самі житні стебла хтось сушив під стелею.

День за днем, ніч за ніччю, а Жито мовчав.

Люди спершу дивувалися, а потім сміялися:

—О, а хто це нашого Жита заглушив?

—Видно, справді дідько прийшов, вуха надер!

А баба Віра тільки загадково примружувалася.

Минув місяць, другий.

Жито геть змінився. Очі в нього стали страхом налиті, ночами не спав, а в городі, кажуть, було чути, як він шепоче:

—Вибачте… Вибачте…

Та було вже пізно. Бо якщо вже прокляте жито прийшло—то назад дороги немає.

Так і згинув Жито. Чи то сам у ліс пішов, чи то в болоті втопився—ніхто вже й не дізнався.

Але що найдивніше—на тому місці, де він востаннє стояв, наступного літа виросло жито. Та не просте, а чорне. І не давалося ні косі, ні серпу, ні вогню…

—Проклятий Жито… — тільки й шепотіли люди.

І з того часу, коли хто по селу дуже лихословив чи свят не шанував, старі люди тільки головою хитали та казали:

—Дивись, а то житом підеш…