Грім в зимову ніч

Якщо серед зими, коли сніги лежить по пояс, а мороз такий, що дерева тріщать, як сухарі, раптом ударить грім — то не до добра.

Так у селі казали споконвіку.

Бо що воно за грім такий, що в січневі чи лютому не гребує людським спокоєм, не зважає на сніг і кригу, а розриває небо, ніби хтось невидимий роздирає його на шматки?

Старі люди казали: якщо серед зими вдарить грім — чекай великої біди. Мор, війна, голод або така напасть, що душа людська не витримає.

Не від Бога, той грім, не від природи — то попередження.

Бо вірили люди: коли грім узимку гряне — бути великій біді. А вже як, не дай Боже, блискавка різоне по снігах — то смерть по світу піде.

Тому, як тільки громові перекоти котилися зимовими полями, в кожній хаті мерщій запалювали стрітенську чи великодню свічку. Старі баби нашіптували молитви, молодиці квапилися закривати дітям очі, а чоловіки мовчки стискали кулаки.

Бо не весняний то грім, що землю будить, а злий, важкий, чорний, що щось за собою несе…

***

У селі всі спали. Мороз був такий, що аж вікна в хатах тріщали, а сніг на подвір’ях лежав товстими заметами, мов пухові перини. Тиша стояла, як у домовині. Тільки вітер інколи пробігав, завиваючи між голими гілками, ніби хтось у темряві стиха стогнав.

Та раптом — грім.

Глухо, страшно, як із самого пекла, гримнуло над селом так, що у хатах задрижали шибки. Дехто навіть прокинувся, схопився за серце — що ж воно таке? Але, перехрестившись, знову заснув: може, примарилося.

Тільки дід Зіновій не спав.

Він сидів на краю ліжка, накинувши на плечі кожух, і дивився то у вікно, то на двері, ніби чекав, що от-от хтось увійде. Свічка перед іконами догоряла, кидаючи на стіну довгі чорні тіні.

— Грім… — прошепотів він і швидко перехрестився.—Свят, свят, свят!

Баба Устя ще сопла на печі, але коли він закляк посеред хати, почула й підвела голову.

—Чого крутишся? Спи давай.

— Грім!

Баба пирхнула.

—Ой, та гриміло тобі в голові!

—Та я тобі кажу! — дід аж почервонів. — Аж свічку запалив!

—То вже ти, діду, зовсім того….Перелякався власного бурчання та й молишся.

— Та яка ж ти, жінко, нерозумна! Грім у зимову ніч — то страшний знак!

— Ага, ага, страшний… А може, то хтось діжку в коморі перевернув?

— Та кажу тобі, не привиділося! Ти що не чула?

— Чого?

— Грім!

Баба позіхнула.

— Де ж тобі грім зимою взятися?

— Я ж кажу — грім був!

— Може, тобі наснилося?

— Та не наснилося, жінко! Блиснуло і бахнуло! Я ж не дурний!

Баба зітхнула, перевернулася на другий бік. У баби Усті було своє розуміння світу. Вона завжди сміялася з діда, коли той починав щось пророкувати, але всередині, десь глибоко, знала — він мав рацію. Просто ніколи не зізнавалася в цьому. З усіма своїми настановами та молитвами дід, здається, був з іншого світу. І коли він говорив про біду, баба відчувала, як її серце починає битися швидше. Але зовні вона залишалася спокійною, бо ніколи не дозволяла собі показати свої страхи.

— Блиснуло й бахнуло… Ти краще свічку загаси, а то ще хату підпалиш, як минулого разу, коли «віщий сон» бачив.

Дід зітхнув.

— Ти не розумієш… Грім зимою — це до страшної біди.

— Ну-ну. Спи вже.

Але дід заснути не міг.

Так і просидів всю ніч…

Ранок видався сірий, похмурий.

Село тільки прокидалося, але дід вже давно походжав подвір’ям, не знаходячи собі місця.

Вийшла баба, глянула на нього.

—Чого ходиш, як неприкаяний?

—Біда буде, кажу тобі.

— Ой, бійся Бога, діду! Чи ти справді такий забобонний?

—Це не забобони! Це люди віками знали!

Баба пирхнула, закотила очі, взяла відро й зібралася йти в хату.

—Накличеш ще біду своїми балачками…

—Люди знали… 

—Люди, люди, — махнула рукою баба. — Що люди тільки не скажуть! Одні верзуть, що курка перед дощем яйця м’якші несе, інші —що, як кіт в хату задом заходить, то хтось помре. Ну і де?

— Це інше!

— Та яке там інше!

— От, побачиш!—Дід насупився, схрестив руки на грудях.

— Що побачу?

— Що біда буде.

— Ну, чекаю. Де твоя біда?—Баба зітхнула.

— То що ти тепер робитимеш? У льох сховаєшся? Чи під ліжком ніч ночуватимеш?

— Я молитися буду, — твердо відповів дід.

Баба хмикнула.

— То й молися.

І зайшла в хату, залишивши його самого серед білого морозного ранку.

Того дня дід не знаходив собі місця. Все йому ввижалося, що з того грому та блискавки от-от біда вийде.

То дід руки заламає, то біля ікон постоїть, то сядне, то знову вийде надвір.

—Ой, щось буде… — бурмотів сам до себе.

Біда прийшла по обіді.

По селу розлетілася звістка:

—В Степана хлів згорів!

—Господи помилуй!

— Увесь?

— Увесь! З худобою!

— Та ти що?!?

— Правда!

Дід Зіновій почув ту новину від сусіда, аж пополотнів.

— А я ж казав…

Вернувся до хати, встав посеред кімнати, руки на поясі, дивиться на бабу.

— Ну що, Устино?

Баба всім своїм виглядом показувала, що не вражена.

— То що?

— Бачиш? Казав я, що грім зимою — до біди?

— Та ти мені кожен день одне й теж  кажеш, що біда буде. Колись би та й справдилося.

— То значить, не віриш?

—Та ні.

—Ох жінко! Та що ти за людина така! Ти ж не дурна.— розпачливо махнув рукою дід. — Сьогодні хлів з худобою … А якщо завтра війна?

Баба не сказала нічого, але її руки на мить затремтіли, коли вона поправляла хустку на плечах. Вона не визнавала забобонів, але цей грім усе одно чіплявся за її серце. Вона поспішно відвернула погляд і мовчки зайнялася справами, бо не хотіла, щоб дід побачив, як її охоплює тривога

—А якщо завтра сонце на заході зійде? — піддражнила його баба.

— Побачиш, це ще не кінець…