Пісня, що лунає зі старого млину

Кажуть, як уважно слухати вночі, коли світ засинає, а вітер блукає поміж дерев, можна почути, як над річкою тягнеться тонка, протяжна мелодія. Не людська, ні. Вона то сумна, то весела. Лунає зі старого млина, що стоїть на околиці села, згорблений, похмурий, з прогнилими крилами, які вже давно не ловили вітру.

 В селі про це говорити не любили. 

Старі люди казали: 

«Що там того млина? Стоїть, аж хитається, от-от завалиться. І що там може бути цікавого?»

От і  хитали головами й бурчали щось під носа, а діти…

О, ті любили загадки. Діти в нашому селі, як в усіх селах: як скажи їм «не ходи», то вони неодмінно туди полізуть.

Млин стояв за селом, на краю лугу, зарослий бур’янами, з маленькими вікнами, з прогнилою драницею на даху. Кажуть, ще за Польщі там мололи борошно, а потім війни, колгоспи, занепад, і залишилося лише пусте, старе приміщення. Але останнім часом із млина почали доноситися дивні звуки.

То була пісня.

Хтось там, у темряві, коли вечір спускався на село, тихенько виводив мелодію. То голосну, протяжну й сумну, мов осінній вітер, що шарпає голі гілки дерев. То веселу, жваву, немов весняний струмочок, що збігає з пагорба. То звук сопілки, то хрипкий голос.

—Лісовий Чорт там сидить, — казали старі діди, покурюючи люльки на призьбі.

—Який ще чорт? – відмахувалися батьки.—Може, вітер завиває!

—Ага, такий вітер, що аж слова в піснях розібрати можна, — гмикали старі.

Дітям же здавалося, що то найцікавіша таємниця, яку можна було розгадати.

І от одного вечора зібралася ватага біля перелазу. Хто спершу надумав йти до млина—ніхто не скаже. Але скоро вже Миколка, Орися, Василько, й маленький Тимко, який завжди тягав за собою здоровенного пса Жука, схилившись головами, радилися, хто візьме ліхтаря, хто пиріжків украде, а хто першими піде, на розвідку. 

—Як страшно стане—дулю крути!—шепнув Тимко, а всі закивали, бо так казали баби.

І от, коли місяць зійшов над вербами, діти, штовхаючись і нервово хихикаючи, рушили до млина.

Жук здавалося, розумів усе, бо як тільки діти вирушили, він потягнувся, позіхнув і побіг попереду, ніби знав, що на них там чекає.

Дорогою до млина діти знову перешіптувалися про дивну пісню.

—Чули? Вчора він щось тягнув: «Ой, вийду я на гороньку, на круту, на високую…»

—Ага, а я чув: «Та й заграю на сопілоньці, тай заграю на дримбі…»

—Якби ж то хоч знати, хто то!

—А що, як то й справді Лісовий Чорт?

—Ой, ну ти!

Млин зустрів їх тишею. Вечірні сутінки лягли на стару будівлю, і тільки вітер шарпав трухляві дошки. Двері були трохи прочинені.

Діти завмерли.

Тонка, протяжна мелодія попливла у повітрі.

Дітвора присіла за кущами.

—Ой, грає ж… — шепнула Орися.

—Хто? — витріщився Миколка.

—Лісовий чорт! — вишепотів Василько, і всі аж зіщулилися, вмить скрутивши дулі.

—Народ, ходім!— сказав нарешті Тимко, і вони рушили.

Тихо-тихо, як мишенята, пролізли досередини.

Млин зустрів їх прохолодним, затхлим повітрям. Усередині панував запах старого дерева, просоченого вогкістю, пилюкою і чимось невловимо солодкуватим, як давно забуте зерно, що злежалося в темних кутках. Борошно, що ще, мабуть, десятиліття тому засіло в шпаринах між дошками, тепер пахло гіркувато, майже нестерпно, і діти відчули, як він лоскоче ніздрі.

У темряві виринали похилені дерев’яні балки, замерзлі в часі. З-поміж цих балок звисали нитки павутиння, густі, сиві, схожі на старечі волосини. Коли Василько випадково зачепив одне з них рукавом, воно затремтіло, мов живе, а десь угорі щось дрібне зашелестіло й завмерло.

—Ой, мамо…—ледь чутно пискнула Ориська, вчепившись у рукав Миколки.

Йти довелося навпомацки: світло пробивалося крізь щілини в стінах, малюючи тонкі смуги, в яких літала курява. Десь у кутку лежала стара дерев’яна діжка, перекинута на бік, хтось її штовхнув і не поставив назад. Біля неї виднілися розсипані сухі зернята, що з роками потемніли, ніби згоріли під сонцем.

Зі стелі звисав розсохлий коловорот, його іржаві ланцюги ледь-ледь погойдувалися, наче тільки-но хтось торкнувся їх холодною долонею.

—Тихо!—шикнув Василько, коли почув, як Ориська мимоволі скрипнула підошвою по підлозі.

Попереду стояла драбина.

Стара, зі скрипучими східцями, вона вела вгору-туди, де мелодія звучала голосніше.

Діти затамували подих.

Вони переглянулися.

Згори знову долинуло тихе, протяжне свистіння-то була мелодія, що танула в повітрі, як дим.

І тут Миколка зробив крок уперед.

Дошки скрипнули, а діти полізли старою драбиною нагору, туди звідки спів лунав голосніше.

І те, що вони побачили на горищі старого млина, змусило їх витріщитися від здивування.

На горищі старого млина, серед розкиданих дощок і павутиння, сидів чоловічок. Та не простий. Убраний у довгу, стару камізельку, із копицею скуйовдженого волосся і з ріжками, які, хоч і невеликі, але стирчали на голові, мов два кривих сучки.

Чоловічок тримав у руках сопілку. Його довгі пальці ловко перебирали по сопілці, а мелодія лилася ніжно й плавно, як весняний струмок.

Діти затамували подих.

Лісовий Чорт грав. На сопілці.

Він був такий захоплений своїм заняттям, що й не одразу помітив непроханих гостей. Тільки коли Василько, зачепившись за старий мішок, голосно ойкнув, чорт як підскочить!

— Ааааа! — заверещав він, хапаючи свою сопілку міцніше, і виставляючи її як шаблю. — А вас хто сюди кликав?!

Діти ошелешено переглянулися.

—Та… ми, — почав Миколка, зиркаючи на ріжки. — Ми просто…

— Хотіли побачити, хто тут ото співає, — договорила Орися.

— Ну то подивились! — буркнув Лісовий Чорт, ховаючи сопілку за пазуху. — Ідіть собі тепер, куди йшли!

— А ти хто? — вигукнув найменший Тимко.

Чорт зиркнув на нього сердито, потім зітхнув і махнув рукою: