Чорт жениться

Якщо ніколи не бачив, як чорт жениться—вважай, що життя прожив намарне.

А це таке: стоїть собі білий день—може, літній, може, весняний чи осінній, але ніяк не зимовий, бо взимку чорт не жениться—холодно, ще, чого доброго, хвіст відморозить! 

От сонце пече, небо чисте, вітерець легенький. Аж раптом з нічого, з порожнього місця, серед вулиці здіймається курява, починає кружляти, хапаючи за собою сухе листя, порох, пір’я з курячого подвір’я, чиєсь прання, і навіть клапті сіна. І враз воно, те все барахло, скручується в тугий стовп, завивається догори, крутиться несамовито, мовби якась нечиста сила зійшлася на великий розгардіяш. І коли така завія танцює по дорозі, хапаючи все на своєму шляху, люди в селі перехрещуються й примовляють:

— О! Чорт жениться!

Вихор же далі суне селом, десь курку на хлів зажене, а десь шапку з голови дідової стягне, так що той аж засопить:

— От біда! Тільки-но весною купив!

А далі кожен знає, що треба робити: негайно присісти навпочіпки, скрутити дулю, а ще краще—плюнути через ліве плече, щоб, боронь Боже, не втягло тебе в той вихор разом із твоєю душею.

Старі бабки казали, що в такій куряві чорти весілля справляють. Мовляв, десь там, у пеклі, один лисий дідько знайшов собі кусючу дружину, а тому й загуляла нечисть по світу, танцюючи між хатами. Інші ж говорили, що то нечиста сила дітей шукає, щоб заманити у свій світ, тому й лякали малечу:

— Як побачиш куряву—не лізь туди, бо пропадеш, як той Гандрійко з другої вулиці!

А що з тим Гандрійком насправді сталося? 

Та нічого страшного—виріс, поїхав у Київ, і все. Але в селі історії живуть своїм життям. Люди кажуть—пропав, розвіяло, як за вітром. А діти слухають ті балачки, кліпають очима і шарахаються від кожного вихору, ніби там і справді когось затягує в інший світ.

Але цього разу все сталося інакше.

Була в селі баба Манька. З тих, що знають усе, хто кому кум, хто за ким сохне, хто де сховав гроші й скільки років тій старій акації за клубом. А ще зналася вона на травах, відварах, словах і шепотах. Не відьма, ні! Просто… розумна, дуже.

І от одного спекотного дня баба Манька йшла через село з торбою кропиви, бо, казала, що відвар із неї найкраще проносне, і взагалі всі болячки лікує.

 Вона спокійно ступала по розпеченій дорозі, поки раптом не почула знайомий звук—шум, що не можна було сплутати з нічим іншим.

Той самий, що піднімає волосся на потилиці—вихор в якому сам Чорт жениться.

Він почав крутитися прямо перед бабою, швидко наростаючи, з кожним обертом захоплюючи все більше і більше в своєму смерчі.

—Ага!— примружила очі баба Манька.—Ото вже справді чорт жениться!

Але вона була не з лякливих. Замість того щоб присідати та крутити дулі, вона встромила руки в боки та й гукнула:

— Ти, вражий сину, чого тут крутишся?! Що, весілля справляєш? Ну то хоч горілку приніс?

Вихор ще дужче закрутився, ніби сердито, хапаючи пилюку з дороги.

— Ееее, ні,—не вгамовувалась баба.—Ти мені тут не піжонись! Думаєш, я тебе боюся? Та я таких, як ти, ще з війни помню!

Кажуть, якби на тому місці стояв хто інший, то, може, вхопив би його смерч і поніс із собі. Але з бабою Манькою сперечатися було небезпечно не тільки для людей, а й для нечистої сили.

—Ану стій!— гукнула вона та й, не довго думаючи, розв’язала свою торбу з кропивою, взяла в голі руки одне стебло, і як лясне тією кропивою по тому смерчеві—аж луна по селу пішла!

І тут сталося таке, що ніхто ніколи не бачив: курява наче здригнулася, заверещала — так, наче справді живе щось було всередині. А далі з того вихору вискочило якесь чорне страхопудло, затуляючи зад ногами, та як рвоне в бік лісу!

Баба Манька ще довго стояла та дивилася йому вслід, її очі не відривалися від лісу, ніби шукаючи сліди того, що сталося.

А потім вона повільно, як і личить людині її віку, поклала руки на пояс і буркнула:

—Чорт женитися, еге ж, вженюся я йому, коли я з травами святими йду, а він мені тут дорогу вздумав перейти.

Але на тому справа не скінчилась.

Бо як тільки курява розвіялась, одразу до баби позбігалися діти.

—Ба, а що це було?

—А хто там побіг? 

—А правда, що як лізти в той вихор, то можна в пекло попасти?

—А якщо швидко вискочити, то ще й ковбасу дадуть?

Баба Манька зітхнула. Вона, звісно, любила дітей, але отакі їхні розпитування могли витягнути з неї душу швидше, ніж смерть із косою.

—Слухайте сюди, голови макові!— зібрала їх докупи.—Отже…

І вона розповіла.

Розповіла, що чорт жениться, коли серед дня, здіймається вихор, що крутиться на місці, мовби невидима пара танцює просто серед дороги.

Розповіла, що то не просто вітер, а нечиста сила, що шукає собі когось у свідки, аби той підписав якусь диявольську грамоту.

Розповіла, що хто до того вихору влізе — той або щезне, або повернеться, але вже не такий, як був.

—А який?—перепитав малий Палій.

—А такий, що вночі на дах вилазить і до місяця виє!

Діти перезирнулися й дружно відступили на два кроки назад.

—То що ж робити, як той вихор побачиш? — спитала мала Ганя.

—Треба присісти,—відповіла баба.—Скрутити дулю, а ще краще—плюнути через ліве плече. Тоді чорти тебе не вхоплять.

—А якщо плюнути через праве?

—Тоді, дурне, тобі вночі чорти борщ пересолять!

Діти охають, переглядаються, а баба Манька вже рушає собі далі.

—Ба! — гукнув раптом малий Палій.—А якщо справді потрапити в пекло?

Баба Манька зупинилась, подумала, похитала головою та й каже:

—Ой, діти, діти…Там вам не вулиця з собаками бігати! Там—ні води, ні духу, і всі душі ганяються одна за одною, як кури в загоні!

І пішла собі, залишивши дітвору стояти серед вулиці й ще довго перешіптуватися, раз у раз зиркаючи на дорогу, чи не закрутиться там знову пилюка.

Бо хто його знає…

Може, чортові ще й насправді вздумається женитися?