Байстрюки

Є слова, які несуть у собі більше, ніж просто значення. Слова, якими ріжуть без ножа. Вони—наче відбитки часу, що вкарбувалися в народну пам’ять, наче тінь давніх звичаїв і переконань.

Одне з таких слів—байстрюк.

Слово, що наче стерня по мерзлій землі, дряпає душу.

Слово, що розсипається на язиках, як жорстке просо на ріллі.

Слово, що обпікає, мов горілка на голодний шлунок.

Байстрюк.

Скільки сили в цьому слові!

Скільки тяжкої, давньої, чорної людської кривди!

Бути байстрюком означало бути чужим навіть у рідному селі.

Селяни вірили, що байстрюки—нещасні діти, які ніколи не матимуть справжнього благословення, бо їхня поява на світ була гріхом. Для них не було Божої ласки, як не було й доброго слова від сусідів. Їх уникали, їм не давали гратися з іншими дітьми.

У селі, баби на лавках, лиш рукою махали, цокали язиками, качали головами, хрестилися та зітхали важко, мовби не дитина це, а сам диявол на світ вилупився:

—Ой, Господи, байстрюк!

І байстрюків ганяли з села, мов скажених псів.

—Не грайся з нею, то байстрюк!—шипіли матері до своїх дітей.

—Йди звідси, байстрючко, хай тебе трясця вхопить!— кричали баби, коли такий лишень з’являвся біля чужих воріт.

Дітям, що народилися «не від Бога», місце було хіба що на самоті.

Або в сиротинці.

Або в болоті.

І в одному такому селі народилися дві сестрички.

Ната і Тата.

Звичайні собі, як усі інші сільські діти. Бігали босоніж, верещали на весь город, ховалися в копиці сіна, теревенили зі старими бабами на перелазі.

Старша, Ната, була запальна, вертка, всюди пхала свого носа. Молодша, Тата,—тихіша, але хитрюща.

Їм було п’ять і три роки, коли одного дня їхнє дитинство тріснуло, мов глиняна миска, що впала на підлогу.

—А шоб ти всрався, Вікторе! Гуляти по бабах було коли, а дітей ростити ніколи? —кричала їхня мати, жбурляючи за ворота батькові чоботи.—Шоб тобі повилазило!

—А щоб тобі руки повсихали, Оксано, — озвався батько, метнувши через плече торбу.—Живи сама, як така розумна. Зась тобі тепер від мене гроші!

І пішов.

А за ним пішла й усмішка з лиця матері.

Тепер усе було не так.

—Байстрюки!—мати вперше кинула їм це слово, як жменю розпеченого попелу в обличчя.

Відтоді воно стало для них іменем.

За кожен розлитий кухоль молока, за кожну непослухану забавку, за кожен дитячий вереск, що лунав у хаті.

— Байстрюки чортові! — повторювала мати, а її очі були не очима, а двома гострими скалками, що впивалися в душу.

Голосно. Злісно.

А потім ще раз.

І ще.

І коли мати кидала ці слова, село підхоплювало їх, як перекотиполе.

—Байстрючки! Щоб вас грім побив!—кричали сусідські баби, як тільки бачили дівчат біля своїх воріт.

—Не грайтеся з ними!—наказували матері своїм дітям.

—Не підходьте, бо й самі такими станете, —казали, перехрещуючись.

Діти, які вчора ще бігали з ними за рукавичку, тепер сипали пісок в очі, жбурляли грудки землі, дражнили й тікали, заливисто сміючись.

Так слово стало зброєю.

Так слово стало клеймом.

Так слово стало раною, що не заживала.

—Байстрючки, байстрючки, вам тут не місце! —співали сусідські діти мов колядку.

І де б вони не з’явилися, люди шепотіли:

«Дурні байстрючки, щоб вас земля з’їла»

Як тільки стала Ната до першого класу, вчепила мати білого банта, і повела не до школи, не до церкви, не до магазину.

А в інтернат.

—Вам тут буде краще,—сказала, не дивлячись у вічі.

І лиш рукавом очі витирала.

Повернулася в село одна.

І наче відлягло селу.

Не видно байстрючок.

Немає.

І добре.

Роки минали.

Ніхто не знав, що сталося з сестрами.

Може, пропали?

Може, пішли світ за очі?

Може, й не згадували про село, що їх виштовхнуло, мов зайвий хліб з печі?

Село старіло, а люди жили так, як жили. 

І ніхто вже не згадував двох дівчаток, яких колись зневажливо кликали байстрючками.

—А пам’ятаєш тих?

—Та були колись… В інтернат їх здали.

—Цікаво, що з тих байстрюків виросло?

—Та нічого доброго!

Та одного дня все змінилося.

Село загуділо.

Трактори. Машини. Незнайомі люди.

Стара розвалена ферма, що роками стояла пусткою, раптом ожила.

Спершу думали: чи не хоче хто з міста її знести? Бо що з неї вже взяти? Дах провалений, стіни в тріщинах, стайні порослі кропивою, і в яких давно не ступала нога ні людини, ні худоби.

Але не зносили.

І не минуло й місяця, як на фермі з’явилися робітники, розбирали трухляві дошки, латали стіни, зводили новий дах, розчищали територію, лагодили, майстрували.

Та справжнє диво сталося, коли на фермі з’явилися вівці.

Люди повитикалися на вулицю:

«Що тут діється?»

А діявся тут самий що не є господарський переполох— нова власниця ферми, роздавала вказівки, ходила по обійстю в запорошених чоботях, а потім, піднявши голову, посміхалася.

Господинею ферми була Ната.

Тонка, струнка, вільна, мов степовий вітер.

Вона заходила в село з посмішкою—так, ніби нічого не було.

І нічого нікому не пояснювала.

Зате говорили люди.

—Бач, повернулася…

—Мабуть, гроші які має, раз таке тут будує…

Та ще більше здивувалися, коли на ферму почали приїжджати люди.

Автобуси з міста, легковики з номерами з інших областей.

Туристи.

Самі вівці нікого б не здивували.

Але туристи приїжджали на екскурсії, ходили між загонами, гладили кучерявих ягнят, дивилися, як доять овець, пробували свіже овече молоко, як жваві дівчата вбрані в білі фартухи роблять сир, і милувалися кручами за селом.

А потім сідали за довгі дерев’яні столи під навісом —і їли.

Справжню бринзу. Вареники з сиром. Гарячі пухкі сирники з медом.