Дівка з дощової хмари

Говорять, що живе вона десь між небом і землею, не має ні дому, ні матері, ні долі. З’являється, коли їй заманеться, а куди  зникає— ніхто не знає. Але всі знають одне: хто під той дощ потрапить—буде здоровий.

Кажуть, як сподобається їй якась дівчина, то закрутить у хороводі так, що й ноги самі танцюватимуть, а коли на око впаде парубок—то вже не відчепиться.

Але жінки знають краще:

—Ой, дитино, коли той дощ піде—біжи, ставай під нього, хай змиє все лихе!

Бо хто під тим дощем побуває—той буде дужий, не хворітиме, а дівчата—то ще й гарнішими стають.

От коли посуха приходить, то дівчата збираються на пагорбі край села, у сорочках білих, босоніж, і заводять пісню:

—Вийди вийди дощику,

Зварю тобі борщику

В новенькому горщику,

Поставлю на дубочку.

Дубочок схитнувся,

А дощик польється —

Цебром, відром, дійницею

Над нашою пашницею.

І коли їй подобається їхній спів, тоді вона приходить.

Кажуть, вона завжди приходить з лугу,  неквапливо, з легкою посмішкою, й за нею слідує той дощ, але не злива, не буря, а дощ, що дає сили всьому живому. Боса, в білій сорочці, що обліплює її тонку постать. Волосся розпущене, довге, аж до талії, русе, мов саме сонце висвітлило, але в дощі здається майже сивим. А очі… очі в неї, як озеро за селом—темні, глибокі, спокійні, але такі, що як подивиться, то серце стискається.

Вдень там—лише буйні трави, що хиляться за вітром, запашний чебрець, дзвіночки й незабудки. Але коли заходить вона-над лугом здіймається хмара. Велика, пухка, мов перина, чорна, як воронове крило, але не страшна. Лагідна.

І ось тільки ступить вона босими ногами на траву-починає капати дощ. Теплий, літній, той, що несе життя. І так ллє, що не тільки людям на радість, а й землі на користь: у лісі за ніч білі гриби вилазять, трави цілющі стають удвічі пахучішими, а суниці достигають такі, що їх уже й не відрізниш від полуниці. І навіть худоба стоїть під тим дощем, не тікаючи.

І дівчата у хороводі кружляють, водять її в танок, а вона сміється, і вже не розібрати, де та дівка, що дощ привела, а де сільські дівки.

Але іноді вона приходить сама. Без заклику.

Тієї серпневої днини сонце висіло над світом, мов вогняний казан. Вітерець завмер, дерева стояли, як неживі, а пил на дорозі піднімався, але не розвіювався — висів у повітрі, ніби йому теж було лінь ворушитися.

Люди сиділи хто в хатах, хто під стріхами, худоба тулилася до криничних жолобів, і навіть собаки не гавкали—лежали з висолопленими язиками, втупившись у потріскану землю.

І от раптом…

З лугу повіяло прохолодою.

Ледь чутно, майже непомітно, але вітерець торкнувся листя на тополях, ковзнув по стерні, пробіг курною вулицею. І за тим вітром із лугу, з-поміж буйних трав, ішла вона.

Як завжди—боса.

Як завжди—з розпущеним волоссям, що спадало аж до талії, русе, майже сиве від сонця, наче зіткане зі срібного серпанку.

За нею сунула хмара. Важка, темна, мов чорна вовняна ковдра, розстелена по небі.

Дехто з жінок одразу хрестився, дехто тільки притискав руку до грудей, бо ж не кликали, сама прийшла…

А Назар, онук діда Платона,хлопець гарячий, як жар, очі чорні, а серце таке, що зупинитися не вміє, уже біг. 

Вибіг на вулицю, навіть не глянув, що босий.

Куди, нащо—хто знає.

Чи то його кликали її озеро-очі, чи той дощ, що тепер уже почав рясно лити, розмиваючи пилюку на дорозі.

А вона стояла край села й дивилася на нього.

Не кликала. Не просила. Просто чекала.

Вода стікала по її обличчю, по тонких руках, по зап’ястях, а вона усміхалася.

—А ти знову прийшов, Назаре, — мовила, коли він спинився перед нею, важко дихаючи.

Він кивнув, не відводячи погляду.

— Як і завжди.

Вона засміялася. Ох, який то був сміх! Чистий, світлий, ніби дзвінкі краплі дощу, що впали в озеро.

— Я ж дощ, Назаре. Я приходжу і йду.

— Ти приходиш, — сказав він, зітхнувши. — І щоразу я біжу до тебе.

— І щоразу, ти ростеш, а я—ні,—вона торкнулася його обличчя.

Він узяв її руку в свою.

—Може, цього разу ти не підеш?

Вона не відповіла. Лише схилила голову набік, ніби прислухаючись до чогось далекого.

—Я повина Назаре,—мовила тихо.

—Ні.

Він стиснув її руку.

—Хоч раз залишся.

Дівка з дощової хмари всміхнулася.

—Якщо я залишуся, Назаре, — тоді дощ не піде ніколи.

І тоді він відпустив її.

І вона відійшла, крок за кроком, легка, мов тінь, мов хмара, що розчиняється в небі.

І разом із нею відходив дощ.

Залишаючи Назарові тільки мокру сорочку, краплини на віях і теплий, солоний присмак на губах.

Як завжди.