Дзеркало, що на горищі

У кожній хаті на селі, знають, дзеркало—річ не проста.

А старі люди казали, що воно не тільки відображає, а й забирає в себе—думки, таємниці, саму душу.

Не можна довго вдивлятися в нього, бо можна побачити не тільки себе, а й те, що не слід.

І що гірше—дзеркало має пам’ять. Воно береже всі обличчя, що коли-небудь у нього заглядали.

Тому дзеркало було річчю особливою, стояло воно не будь-де, а там, де йому належить бути. Не можна його вішати навпроти дверей, бо щастя з хати виманить, а якщо напроти ліжка—біду накличеш.

Найстарші баби в селі казали, що вночі в дзеркало не дивляться—воно тоді не лише тебе показує, а й те, що поруч стоїть, але не кожному видно.

Скільки разів бувало: загляне людина в дзеркало при самій свічці, а там позаду хтось мигне тінню, і вже біда в хату стукає.

 І перед Різдвом, та перед Великоднем ховали дзеркала, від гріха подалі-вишиваними рушниками завішували, щоб не було спокуси до зайвого зазирання. Бо дзеркало пам’ятає, що бачило.

А пам’ять у дзеркала довга. Не дарма ж у селі при покійнику його відразу завішували, аби душа не втекла туди та не лишилася між світами. Кажуть, коли таке забути зробити, то небіжчик може звідти заглядати на живих і до себе забрати. Тому як помирала якась баба чи дід—першою справою хтось із родичів брав чорну хустку й накривав дзеркало, перехрестившись тричі.

А ще в селі боялися розбитих дзеркал. Казали, якщо розіб’ється—біда буде сім років у хаті ходити. Бо розбите дзеркало—мов тріснуте життя: хоч і зліпиш, а воно вже не таке. Тому, як у когось випадково падало дзеркало, одразу брали святу воду, кропили місце та тричі шептали молитви, аби зло не осіло, і закопували в землю, десь подалі від хати. 

***

Життя в селі-це вам не жарти. Тут кожна річ має свою історію, а кожний старий—мудрість, що годиться на цілу енциклопедію. 

От і баба Ніна була саме такою. Розумна, гостра на язик, і з тією особливою сільською іронією, що могла поставити на місце будь-кого, від сусідського пса Бізона, до старости села, тільки от  власна онучка вперта була мов баран, і не слухала бабу. 

Катерину привезли на літо-щоб свіже повітря, корисна їжа, і щоб телефон з рук випустила хоч на мить. Але чи можливо це з міською дитиною?

Баба Ніна лише скрушно хитала головою:

—Господи, нащо ж ти мені таке випробування дав? Казали мені, «Бабо, відпочинеш з онукою», та який тут відпочинок?

Катерина ж, як тільки освоїлася, взялася шукати пригод. І знайшла їх, звісно, на горищі. А там, серед всякого мотлоху, стояло старе бабине дзеркало. Таке, знаєте, з важкою дерев’яною рамою, різьблене, потемніле від часу. Не дзеркало—шмат історії, яке ще прабабці належало.

—О, бабо, а що це за антикваріат?—допитувалась Катерина, витираючи пил з рами.

Баба лиш глянула та аж сплюнула через плече:

—Це тобі не антикваріат, а причина багатьох дурниць у нашому роду.

—Чому дурниць?

—Бо моя баба, Царство їй небесне, була така ж дурнувата, як і ти. Все в ньому себе розглядала, вертілася, морди корчила, от і догралася. Кажу тобі не заглядай туди лишнього, бо ще чого доброго з дзеркала до тебе приліпиться, тоді вже не відчепиш.

—Та яке там! Ви ж, бабо, просто в старі забобони вірите.

—А ти, бачу, дуже розумна,—пирхнула баба.—Тільки потім не прибігай, коли вуха відростуть чи хвіст вилізе.

Катерина, ясна річ, тільки очі закотила, бо яка там магія, яке прокляття? Дзеркало ж красиве! І видно себе на весь зріст, не те що у ванній.

З того часу, тільки бабця з хати-Катерина вже на горищі. Спочатку просто стояла, милувалася, а потім, як водиться, почала дуріти: то язика покаже, то вуха до плечей тягне, то носа свинячим п’ятачком загинає. А дзеркало собі стоїть, наче нічого не відбувається.

А одного дня…

Катерина стояла перед дзеркалом, кривилася, корчила пику, як раптом відчула, що щось не так. Ніс ніби став ширшим, руки коротшими, а ноги…

Ой, лишенько!

Глянула в дзеркало, а звідти на неї—порося!

Чорне таке, з її ж шортами на хвості й очима, повними жаху.

Кинулася Катерина вниз, ледве не зламала драбину, влетіла у хату, а баба Ніна, як глянула на неї, аж перехрестилася:

—Свят, свят, свят! — баба на місці застигла, хустку міцніше до підборіддя затягнула.—Що за холера мені серед білого дня в хату залізла?

Порося стояло посеред кімнати, п’ялося на неї круглими очиськами, дихало важко, а вуха так стирчали, наче хотіло щось сказати. І, Боже збав, воно було в Катерининих шортах.

А потім, зрозумівши, хто перед нею, баба взялася за серце:

—Це ж треба такому трапитися… — прошепотіла баба, зиркнувши на безбожницю.—Хіба ж я не казала? Хіба ж не попереджала?! Що ж я твоїй матері скажу?! Мені привезли дитиною, а повертатиму з села поросям!

Порося винувато глипнуло очима, і опустило голову.

—Хрю…

—Ой, горенько мені з тобою, Катерино, горенько…— Баба схопилася за серце, потім за голову, потім знову за серце. — Ну як мені тепер твоїй матері в очі дивитися? Що ж я їй скажу? «Алло, доню, Катруся твоя, трохи змінилася, вона…засвиніла»?

Катерина у відповідь лише повела хвостиком, мовляв, «ну, бабо, не нагнітай».

Баба Ніна обперлася на стіл, обвела «онучку» поглядом і зрештою вирішила:

—Ну що ж, раз таке діло, нікуди ти від мене тепер не поїдеш. Будеш жити в селі, поки не придумаємо, як це виправити!

Катерина зітхнула, і хрюкнувши, потупцяла надвір.

А баба Ніна лише руками розвела.

—Ой, горенько мені з тобою, Катерино, горенько…

Того ж дня новина розлетілася селом, мов буря перед дощем.

— Чули, чули? Баба Ніна порося на подвір’ї тримає. Таке чорненьке, доглянуте, а головне—в шортах!

—Та я сама бачила! І не в хліві тримає, а в хаті!

—Та не може бути, щоб у хаті… — не вірила сусідка.

—Ну то пішли глянемо!

Того ж вечора під бабиним двором зібралося півсела, заглядали через тин, шепотілися, переморгувалися. А баба Ніна вийшла, руки в боки, як хмара перед градом.