Остання свічка на перехресті

Є в нашому селі перехрестя — старе, ще з козацьких часів. Чотири шляхи сходяться докупи, а посередині—витоптане коло, де ні трава не росте, ні сніг не лягає, ні птахи не сідають. Кажуть, що там давно-давно стояла придорожня капличка, де чумаки свічки ставили перед далекою дорогою, а ще раніше-там козаки сходилися.

Та перехрестя те завжди було неспокійне. Старі люди казали:

—То не просто дорога, то межа. І не знаєш, хто з якого боку прийде.

Саме тому на ньому здавна ставили свічку, як оберіг. Свічка та мала горіти до ранку, бо вважалося: поки вона світить— живі та мертві стоять кожен на своєму боці. А як погасне—чекай біди.

Але найстрашніше було, коли на перехресті лишалася остання свічка. Її боялися як вогню, бо знали: якщо вона догорить і ніхто не поставить нової-лихо прийде. Бо перехрестя без світла-як двір без воріт.

Розповідали старі, що була в нас у селі жінка на ім’я Горпина. Вона вже довго хворіла, і коли померла, хтось поставив на перехресті три свічки. Дві догоріли вночі, а третя-та, остання все ще горіла.

Та тільки одного вечора трапилося страшне. Стара баба Женька, яка жила біля могилок, вийшла надвір, щоб води набрати, аж раптом бачить: з боку перехрестя йде Горпина, у своїй чорній хустці. Тиха, ніби вітром несена, а за нею —тінь, довга, як від високого дерева.

—Горпино!-перехрестилась Женька. —Ти ж уже в землі спочиваєш. Куди йдеш, чого йдеш?

А Горпина глянула та й каже:

— Свічка моя ще горить… Як згасне, тоді піду.

Але чи була то Горпина, чи щось інше-ніхто не знає. Вранці побігли люди на перехрестя, а там свічка горіла, чорна, і чорний віск на землі розтікався мов кров. З того часу почало коїтися в селі щось недобре: то корови перестануть молоко давати, то хтось у хаті захворіє, то худоба вночі реве так, ніби її хтось жене.

— То хто ж ту прокляту свічку поставив? — жінки перешіптувалися, тісно збившись у гурт, ніби страх не так чіпляється, коли всі разом.

А на перехресті горіла тонка чорна свічка, що тремтіла від кожного пориву вітру, але не гасла. Говорили, що її поставили не просто так-аби баба Горпина покою не мала після смерті. Вона ж бо за життя була жінкою нелегкою, з гострим язиком і ще гострішим поглядом. Не один казав, що Горпина словом могла людину в могилу загнати.

—Тієї свічки не можна лишати, — буркнув дід Платон, стоячи на тім перехресті й замислено перебираючи бороду. — Її хто з нечистими словами ставив…

—Так шо ж робити, діду? — хтось озвався з натовпу.

—Треба свічку стовпову поставити, — впевнено мовив Платон, втупившись у жінок так, що ті аж задкували.

—Громничу, з вощини, чисту, як душа. Інакше Горпина не вгамується.

Усі тільки перезирнулися. Громничу свічку не кожен вдома мав. Її треба було з церкви брати на Стрітення, з благословення, а потім берегти на чорний день.

— У мене є, — озвалася раптом цьотка Риська, котра ще за молодості з Горпиною мала одну темну історію.— Я принесу.

Дід Платон тільки кивнув. 

Цьотка Риська не вагаючись, поспішила додому. Кроки її були швидкими, але важкими, мовби сама земля не хотіла її відпускати. На серці їй було тяжко, і це відчуття тривоги сковувало її. Дома, в темному кутку на полиці, лежала та свічка—громнична, з вощини, чиста, з самого святого храму. Риська швидко загорнула її в рушник. Її серце билося все швидше, від її кроку залежало більше, ніж просто розправа з проклятою свічкою—це була боротьба за мир і спокій, давньої, хоч і померлої подруги.

Коли вона повернулась на перехрестя, дід Платон стояв, не зводячи очей із чорної свічки, що тремтіла на вітрі. Риська тихо підійшла і, ледь дихаючи, передала йому свічку в рушнику. Її рука злегка тремтіла, коли Платон обережно взяв її в свої руки. Вона дивилася на нього, відчуваючи дивне, незрозуміле полегшення, але й жах перед тим, що мало відбутись.

Дід Платон не поспішав розгорнути рушник, а лише обережно його розкрив, тримаючи свічку так, ніби вона була вразливою, як сама душа.

Цьотка Риська не чула його слів, але відчувала, як тиша огортає перехрестя, як тіні навколо починають зникати, а вітер затихає. Усі зупинилися і чекали. Чекали на щось більше, ніж просто підпалюваня свічки. Чекали на те, що дід Платон зробить далі.

З легка подувши на полум’я, дід почав промовляти стару молитву, затушуючи чорну свічку:

—Отче наш, не віддай нас на спокусу, не дай прокляттю жодної сили. Відведи зло й нечисть, як вітер відіймає порох із землі. Спаси і сохрани від лукавих слів, від темних справ і отруєних думок. Дозволь світлу дістати своє місце, а тіні згаснути в мороку.

Свічка ще кілька разів затремтіла, немов намагаючись встати на своєму шляху, але Платон не давав їй сили. Кожен його рух і кожне слово були зарядом, що відганяв темряву.

І ось, після останнього слова, чорна свічка згасла. Вогонь погаснув, наче сама темрява була поборена. Платон витер чоло, а навколо все стало мовчазним, навіть вітер стих. Він поглянув вдалечінь і тихо, але вперто додав:

—Відступи, злий дух… Проклята сила, що біжить з цієї свічки, не має місця тут. Я затушую тебе, щоб не було більше лиха, щоб не відгукнулась твоя тінь на цій землі.

Дід Платон перехрестився, а тоді встромив громничу свічку в землю, запалив її. І стало тихо. Навіть вітер притих, ніби дослухаючись. Жінки позадкували назад, а Платон залишився стояти, дивлячись, як горить свічка, рівно, без тріпотіння.

— Горпино, — тихо мовив він, — йди з миром.

І здавалося всім, що тінь на перехресті зітхнула востаннє й розчинилася в передсвітанковій імлі.