Чур мене

 Є в нашому селі місце, про яке не говорять уголос, а якщо й скажуть, то неодмінно додадуть: 

«Чур мене».

Тихе, непримітне урочище за річкою, поросле вербами й бур’янами, де тільки вітер знає дорогу. Кажуть, там ще за козацьких часів стояв дуб, у якому жив Чур—не бог, не дух, а щось більше, щось таке, що береже межу між нашим і чужим, своїм і нечистим. Старі люди шепочуть, що в тому урочищі козаки проходили свої посвяти, ставали на стежку, яка вела в славу чи в могилу.

І розповідали, що той, хто прийме Чура в серце, стане непереможним, ні шабля не візьме, ні лихий погляд не зіб’є з дороги. Але й обережність треба мати—Чур не терпить зради, не любить брехні й може відвернутися, якщо не вшанувати його як слід.

Тому люди приходили, приносили хліб, сіль, клали срібну монету та тричі промовляли:

—Чур мене і мій рід!

Якщо прийме дари-буде лад у домі, худоба розплодиться, жито вродить. А якщо щось не так-отут уже біда: десь у хаті тріщина піде, або худоба зненацька подохне.

Тому, Чур—це не просто слово.

Це захист, це оберіг, це сила, яку знають у нашому селі споконвіку.

Він оберігає від усього лихого: від лихого ока, від нечистої сили, від заблуканих душ, що вночі блукають край села й шепочуть твоє ім’я з туману.

Казали, що козаки-характерники в Чурі проходили посвяти й отримували дар від самого духа землі. І той, хто не промовив «Чур мене», як ішов через урочище, міг заблукати на віки, бо час там розтікається, мов вода по землі.

Кажуть, що й досі в тих місцях можна побачити силуети козаків—високих, у шароварах, із оселедцями, з люльками, які час від часу з’являються у вечірніх сутінках. Дехто стверджує, що вони досі охороняють межу між нашим і чужим світом, а дехто боїться навіть дивитися в той бік.

І в кожній хаті знають, як щось зле причаїлося під вікном, якщо вітер ходить навколо хати, мов вовк коло кошари, треба прошепотіти:

—Чур мене і мою хату!

Кажуть, слово те не дозволить лихові переступити поріг.

Старі знахарі ж кажуть, що Чур—то дух, що береже рід і землю. А ще розповідають, що кожен, хто заблукає в урочищі, рано чи пізно почує за спиною кроки, відчує холодний подих у потилицю, але якщо не озирнешся, а скажеш «Чур мене»—вийдеш назад у свій час. Якщо ж оглянешся—станеш тінню серед тіней.

У нас із малку вчать, що обряд із Чуром має свою силу. Кожна господиня тримає вдома оберіг—шматочок старого дерева з урочища. Коли хвороба в хату заходить чи худоба дохнути починає, треба три рази обійти двір, прошепотівши:

—Чур мене і моє добро!

На старі рушники вишивають знаки Чура —хрестики, схожі на маленькі колеса, кажуть, то кола часу, щоб нечисть не могла втрапити до господи.

Щороку, на Купала, хлопці й дівчата наважуються йти до урочища, щоб Чур випробував їхню долю: якщо маєш чисте серце, випустить, а коли щось приховав від світу—забере туди, де час не йде.

А дід Платон, який пам’ятає ще чумаків на своїх волах, розповідав, що Чур був колись частиною їхнього життя. Чумаки, відправляючись у далеку дорогу, ставали край села і тричі кланялися в бік урочища:

—Чур мене від злих людей,

чур мене від лихого слова,

чур мене від невірної дороги.

Кажуть, хто забував так зробити, тому дорога нещасливою була.

***

І сьогодні кожен знає—як не хочеш, щоб лихо причепилося, говори:

—Чур мене!