Той, що кличе з туману

У нашому селі туман—то не просто погода. То щось більше.

В тумані вголос не говорили, бо як скажеш–наче покличеш біду. Найстрашніше було почути своє ім’я в тумані.

Туман тутешній не був звичайним. У містах, може, він просто стелиться понад землею, мов сивий дим, а тут – він приходить, мов живий, важкий, білий, аж синюватий, холодний і липкий, затягує городи, пасовиська, хати, обійстя. Виповзає з лісу й болотяних низин, стелиться над річкою і лізе просто у дворища, обіймаючи за плечі тих, хто ще не встиг добігти до хати.

А коли в тумані хтось починає тебе кликати по імені—тут уже не до жартів. Селяни кажуть: не обертайся, не відповідай, а просто йди додому, не зупиняючись. Бо хто озирнеться—той пропав.

І хоч як цікаво, а обертатися не можна. Хто озирнувся—той пропав.

Усі в селі знали про це, бо ще від прадідів чули: якщо почуєш шепіт, мовчи, хрестись і йди додому, хоч би як ноги вгинались. А коли дійдеш—двері щільно зачини і свічку запали, щоб туман у хату не пустити.

Колись дід Вітька розповідав, як один парубок, Василь, озирнувся… І не вернувся. Шукали його тоді всім селом, лізли в ту імлу з різками свяченими, гукаючи:

«Василю, де ти?!»

А він не озивався.

І що найдивніше—як туман зійшов, знайшли його шапку посеред левади. А самого ніде. Лише через місяць, на Зелені свята, прийшов з лісу босий, обідраний, а очі—не його, ніби чужі. Запитували, де був, а він тільки головою хитав:

«Не знаю… Було так, ніби я в іншому світі ходив…»

Відтоді люди ще більше боялися туману. Бо чули, що як потрапиш у нього, то можеш вийти бозна-де і бозна-коли.

«В тумані нема часу»— казала стара баба Онися, що пережила вже дев’ять десятків років. — «Озирнешся — і гляди, вже не 1905-й, і не 2025-й. Ото й знайдеш себе серед тракторів, що оруть землю, або, боронь Боже, серед козацької січі, де шаблі дзвенять.

Був випадок—один дід опинився серед битви під Берестечком. Вернувся він звідти та все допитувався, чи козаків підкріпленням забезпечили.»

А були й такі, що розповідали: бачили у тумані панів, що їхали бричкою по селу, або ж гналися за примарною худобою, яка ледь виднілася з густої імли.

«То ж туман не простий»— шепотіли між собою баби на селі.

Найгірше було те, що діти туману не боялися. Як він наповзав, бігли до ставка чи в поле, вигадуючи собі розваги. Один хлопець, Петько, якось так забавився, що опинився аж під Тернополем. Блукав там цілу добу, аж поки якийсь вуйко його на воза не посадив і назад привіз.

«А я, — казав Петько, — таких машин, як там, ніколи в житті не бачив! І люди всі у якихось дивних штанях ходять!»

Сміялися з нього в селі, мовляв, вигадує, а дехто зітхав і хрестився нишком.

Так і жили в селі, з пересторогою поглядаючи на туман, що невпинно приходив коли заманеться, стелиться по землі, й кличе когось, своїм ледь чутним голосом…

***

Страху не було в сільських дітях, і все. Нічого не боялися. І після історії з Петькою, коли він пропав, а потім повернувся з такими очима, що й старі баби хрестилися, інші тільки й мріяли на власні очі побачити те, що побачив він. Ті, хто слухали й молилися за його душу, боялися навіть говорити про це, а ось решта—вже чекали, коли знову знайдеться місце чи час, де можна побачити цей світ, що його Петька відкрив. Бо ж вони не боялися нічого, і навіть якби той світ їх і сполохав, все одно пішли б туди, де можна дізнатися більше.

Так одним днем сталося те, про що інші діти в селі тільки мріяли.

Колька сидів на перелазі й глибоко замислювався. Баба зранку наказала йому йти на луг нарвати щавлю, та ще й підкреслила:

— Щоб був кислючий, аж зуби зводило!

А Кольці те щавелисько вже ось де було- показав би він, та баба вхопить за чуба.

Але сперечатися не став, а лиш роздивлявся навколо, чи немає де Мухи, щоб разом піти. 

Самому ж йти—ніяк не цікаво.

І точно, не встиг подумати, як за тином, де стара грушка росла, вигулькнула кучерява голова Мухи.

Колька зітхнув, та зиркнув на друга.

—Мухо! — покликав він друга, що саме чимчикував із патика стріляти.

—Що?

—Ходімо зі мною на луг, бо самому лячно. Там же туман!

—То не страшно. Головне—щоб гусаків не було.

Але тільки-но Колько збирався ще щось  відповісти приятелеві, з хати визирнула його баба, кріпка бабця в картатій хустці та з невдоволеним виразом обличчя.

—Ану, шибеники! Чого розсілися, як паничі? — вигукнула вона, спершись руками в боки. — Колько, щоб мені через годину щавель був! І не аби який, а самий кислючий, зрозумів?!

—Та зрозумів, бабо, зрозумів… — неохоче відізвався хлопець.

—І шапку вдягни! Сонце ж голову напече —дурний будеш!

—Чого ж ти ще стоїш, окаянний?! — не переставала стара.

Колько зітхнув, махнув рукою Мусі—мовляв, ходімо і вони вдвох почалапали через село до лугу.

На лузі, як годиться, спочатку треба було перевірити, чи гуси не підкрадаються, а тоді вже за щавель братися. Хлопці довго тинялися, більше сміялися, ніж рвали, бо ж треба було й самим листочків наїстися —такий кислючий той щавель аж очі вилазять!

—Ей, Колько, диви, яка здорова рапуха!— вигукнув Муха, тикнувши пальцем у високу траву.

—Ух ти! Оце так! Бери її!

—Та я що—дурний? Вона ж холодна й слизька!

—Еее, брате, не розумієшся ти в розвагах! — повчально мовив Колька і, швидко хапнувши рапуху за боки, засунув її в кишеню.—Оце сестрі старшій підкину в ліжко, от де реготу буде!

—Тільки щоб баба тебе не вгледіла, бо знатимеш, де раки зимують,—похитав головою Муха.

—Баба не вгледить, бо вона без окулярів і курку від кота не відрізнить!

І от коли хлопці вже думали, що пора повертатися, як звідкілясь почав наповзати густий туман. Він спершу крадькома закрадався поміж травою, а потім, мов справжній тутешній господар, розлігся густою ковдрою.