Вовчиця на перелазі

Перелаз—то особливе місце в селі.

Стоїть він на межі двору чи городу, там, де закінчуються одні порядки й починаються інші.

Зроблений із грубих дерев’яних жердин, перелаз підпирався міцними кілками, а ще мав такі дві-три поперечини, щоб і перелізти було зручно, і не кожен козел зазирнув у город без запрошення.

Тут, на перелазі, можна було почути всі новини. Він, мов той сільський радіоприймач, розносив чутки й плітки. Вдень через один перелаз переступали баби з кошиками й клунками, а ввечері на іншому перелазі, влаштовувалася молодь, співала, жартувала чи просто дивилася на зорі. І не в кожному селі ви знайдете перелаз, що має свою історію.

Непростий був перелаз саме у Марусі. На самому краю села, стояла хата, а біля неї перелаз. Він відділяв її город від лісу. Жердини давно вицвіли й потріскали, обросли мохом на сонячному боці, а дощова сторона потемніла від часу. Влітку між кілками пробивалися густі бур’яни—лопухи та кропива, а восени тут часто валялися червоні горобинові кетяги, що сипалися з найближчого дерева.

Нічого особливого в тому перелазі не було, якби не те, щойно надворі згущалися сутінки, там щоночі сиділа вовчиця. Сіра, але як місяць на спину впаде, то шерсть наче полум’ям займеться. І очі в неї… ото вже не вовчі, а людські.

А поруч з вовчицею—дівчина.

Маруся.

Вона з вовчицею подругувала.

Ото була дивакувата дружба між дівчиною й звірем.

Вовчиця уважно слухала про всілякі сільські плітки, які  переповідала Маруся, й ніби справді розуміла кожне те слово.

Село про Марусю було не дуже високої думки.

Сирота—що з неї взяти?

Та, ще й руда.

А рудоволосі люди—не до добра. Що вогонь у волоссі не просто так палає, а від старих сил, забутих, диких. 

Ото й Маруся сама, як перекотиполе.

А дівчиною вона була незвичайною. Рудоволоса, гостра на язик, а очі такі блискучі, що, здається, як зиркне—курка перестане нестися.

Їй було всього сімнадцять, а вже всяке життя показало. Сирота з малих років, жила сама, хату й клаптик землі від батьків успадкувала. Люди на неї дивилися з підозрою:

«Та що з тієї сироти взяти? Чи не дівка, а лихо».

А Маруся мовчала. Вона до таких слів звикла, мов до зимового вітру. Тільки серце тихо стискалося, як у пастці.

В селі ж казали, що сирітська доля—як млинець без начинки: ні солодкий, ні солоний. Дівчата її сторонкою обходили, а хлопці тільки зиркали здалеку, бо Маруся язика мала, як батіг. Ще й уміла так глянути, що одразу й слів забуваєш.

Так і повелася дружба між вовчицею й сиротою. Маруся розповідала вовчиці сільські плітки, сміялася з людських забобонів, а вовчиця інколи водила її стежками, де росли солодкі, як мед, лісові ягоди чи гриби росли грудами.

І щоразу перед заходом сонця дівчина йшла до перелазу, несла щось смачненьке, сідала біля вовчиці, й вони починали свою нічну балаканину.

***

— Ет, ну й день сьогодні,— зітхнула Маруся, витягаючи з пазухи окраєць хліба й шмат сала. —На, тримай, бо що ж ти там у лісі їси? Мишей ловиш, га?

А сама починала їсти хліб, розглядаючи туман, що повільно стелився над лісом.

Вовчиця ж понюхала сало, обережно взяла в зуби, та й лігла поруч.

— От і правильно. Сало—то сила! Ото в нас у селі кажуть, що сало їсти—то здоров’я мати. А я кажу: хто сало їсть, того й чорт обійде. Он, бачила, як Лісовий Чорт до Ганниної хати заглядав? А Ганна сало не їсть!

Вовчиця мовчки сиділа, але погляд її, здавалося, усміхався.

— А я сьогодні стільки новин принесла, що вистачить на цілу ніч. Ну слухай!

—Сьогодні мені, уяви, баба Ониська сказала, що я «неправильна».Мовляв, «дівка має сидіти вдома, вишивати рушники й чекати жениха». Я їй відповіла: «А ви, бабо, свого так чекали, що аж на пасіку в чуже село втікли? То ж не ви мені поради давайте!»

Вовчиця лизнула лапу, ніби погоджуючись.

— А хлопці он сміялися. Казали, що коли дівчина рудоволоса, то й кохання в неї гаряче, як вогонь. І от думаю: де ж те кохання? Бо до мене не те що хлопці, а й миші в хату не заходять.

Вовчиця повернула до Марусі морду, ніби мовчки питала:

«А тобі то треба?»

А Маруся, вдивляючись у темряву, мовила далі:

—Баба Гапка, уяви, взялася на танці ходити! Їй уже дев’яносто, а вона все спідницю підшиває, щоб молодшою здатися. Та так підшила, що кажуть вчора всі на вечорницях побачили, що в неї під спідницею!

Вовчиця аж завалилася на бік від сміху.

А Маруся лягла на траву, розкинула руки.

—У селі знову балачки,— починала Маруся, смішно кривлячи бабу Гапку.—Кажуть, що я бісова, бо як же то: самій у хаті жити й не боятися? А чого мені боятися, га? Чортів, чи що? —Вона пирхнула, дивлячись у зоряне небо. —Та я, як захочу, їх сама налякаю.

Вовчиця підводилася й терлася головою об Марусину голову.

— А знаєш, я іноді думаю, що ти мене більше любиш, ніж ті люди, що в селі живуть. От вони завжди щось шепочуть, позирають. А ти просто є. Мовчиш, слухаєш, рада мені.

Вовчиця обережно підсунулася ближче, поклала голову на Марусину руку.

— Ну, годі про сумне! Зараз я тобі таке розкажу…

***

І так вони сиділи до пізньої ночі— рудоволоса дівчина й сіра вовчиця. 

Зоряне небо трималося над ними, мов склепіння храму. Маруся розповідала вовчиці всі свої думки, всі жалі й радощі, а вовчиця слухала.