Секрет Платонових груш

Кажуть у селі, що кожне дерево має свою душу. Де дуб росте—там сила козацька, де верба хилиться—там журба оселилась, а де груша стоїть… там щось особливе. Та  не всяка груша така.

Тільки, та груша, що  Платонова.

Бо жив у селі дід Платон. Не знати, скільки йому років було. І прізвище Платон, і по батькові Платон. Скільки себе люди пам’ятають—завжди був він дідом. Ніхто й не пригадає, щоб він колись був молодий. Діти, що тепер вже самі дідами стали, казали, що й тоді він був такий самий—старий, згорблений, із гострими, як голки, очима й посмішкою, що ховалась у сивих вусах, і люлькою що чаділа, як стара груба. 

Перед його хатою, де вже мохом поросли ворота, росла стара груша.

Не одна баба казала, що груша та ще до Платона там була. Мовляв, спочатку груша росла, а вже потім хата Платонова з’явилася. 

А стара груша росла тут ще до того, як перша хата в селі стала. 

От люди і казали: спочатку була вона, і степ, де тільки вітер гнав перекотиполе. Потім біля неї хтось хату зліпив. А за хатою—ще одну. І так село виросло, а груша все стояла, вітри слухала.

Дерево те було високе, гілля розлоге, а плоди—ого-го які! Жовті, мов сонце, соковиті, м’які, що аж липне сік до підборіддя. Але… не всяк міг ті груші скуштувати.

Кажуть, що груша та не проста. Ніби то її коріння аж до самого підземного світу сягає.

І що груші на ній родять не для всіх...

Тому дорослі й обходили її десятою дорогою. Бо не кожен готовий до такого випробування.

Діти, правда, їли ті груші, аж за вухами лящало.

—Не всім ті груші,—тільки й сказав дід Платон, хитро всміхаючись. — Груші мої —тільки тим, хто серце має чисте й думку світлу. А кому темрява в душі—хай навіть не підходить.

А баби між собою шепотіли:

—Дід Платон знає, де гроші закопані!

—Дід Платон знає, хто корову зурочив!

—А ще він, в ліс ходить, щоб з Чортом Лісовим, медовуху пити! Біг ме, хай грім мене вдарить, як не правда!

***

Та була, в грушах тих соковитих,  одна особливість—сни дітям показували! І не прості сни, а такі, що потім усе життя пам’ятатимеш.

Діти у селі тільки й чекали, коли груші дозріють. Після першої осінньої роси кожен малий крутився біля дідового тину, зазирав через тин та чекав, коли дід Платон вийде на ґанок, роздивиться навколо, покурить люльку, а потім лише примружиться лукаво й скаже:

—Ну що, лоботряси, настав ваш час.

І тільки він так скаже, як з усього села, з усіх кутків бігли дітлахи, хто босий, хто в рваних сандалях, хто в нових черевиках, —та до груші, мов на поклін.

—Діду Платоне, дайте грушку!Я чемний був!

— А я корову з пасовища пригнав!

—А я бабці допомагала город полоти!

А дід Платон сидів на лавці, мружився, слухав те все і хитав головою:

—Еее, не все так просто. Груші—то річ серйозна. Вони не всім дані, а тільки тим, хто серце чисте має.

От тут і починалося найцікавіше. Бо ж кожен хотів довести, що саме він заслуговує на грушу. І тут дітлахи видумували таке, що і сам Чорт Лісовий в кущах сміявся б.

— А я минулого тижня на ярмарку за бублика, рапуху надув, отакеноооо — вихвалявся Васька, сільський шибеник.

— А я,— перебивав його Тарас, що любив завжди пхати носа, куди не слід,—повну балію хрону натер для матери!

— От розумнички!— сміявся дід.—І що, думаєте, за це грушу заслужили?

І тут, коли вже в головах малих вирувала тисяча нових вигадок, дід Платон вставав, підходив до дерева, обережно зривав груші, ніби це були скарби неоціненні, роздавав, і промовляв:

—Ось тримайте, та дивіться, до темноти не їсти. Тільки на сон грядущий.

І от що дивне—з’їдять ті малі грушу, перед сном, а на ранок біжать до діда Платона, розповідати свої сни.

А снилося їм усяке: Миколці знову про гетьманство та козаків. Як він, у козацькому строї, шаблю тримає, мов сам гетьман, а біля нього кінь вороний. І стоїть він, важний, та й думає: «От би дід Платон бачив, як я козаком став!»

І як тут із натовпу вибігає дівчина—гарна-прегарна, коса товста, як канат, очі сині, як небо, і каже чогось мамкиним голосом: —Ану прокидайся, ледарю, води треба наносити до хати!

Ганусі—про скриню, повну червоних коралів, що вона у великому місті, в золотій сукні, танцює з панами. 

А ото малому Васькові приснився цілий млин, де бублики самі по собі крутяться, аж слина йому по подушці текла!

—А мені снилось, ніби я став царем, а корова наша вчинила бунт! 

—А мені принцеса в золотій кареті… та отака, з косами, що аж по підлозі волочаться!

—А мені… мені… що я дідову грушу вкрав і втік аж у Київ!

А дід лише посміхався у свої сиві вуса, сидячи під грушею, повільно покурюючи люльку, і стиха наспівуючи:

«Не всім дано скуштувати плід,

Що в серці темряву ростить.

Бо кожна груша має свій слід,

І кожен слід—до когось веде.»

***

А село те стоїть і досі, і дід Платон там же, і груша та росте, плоди свої дає.

Як хочеш секрет дізнатися—то йди й спитай у діда.