Колодязь без дна

Кажуть, що вода пам’ять має. 

І добро, що до неї шепотіли, і лихе, що в неї кидали. Особливо пам’ять має, вода в старих колодязях, де глибина така, що дна не видно. 

Тому вода здавна вважалася священною.

Колодязь у дворі—це не просто джерело води, а символ добробуту й захисту.

Люди вірили, що колодязь—то місце, де перетинаються світи: наш, живий, і той, темний, прихований під землею.

Його обрамляли вишитими рушниками, прикрашали різьбленими журавлями, і на свята окропляли святою водою, а над водою обов’язково висів хрест, щоб нечистий і близько не підступав.

Говорили старі люди:

«Де колодязь без дна, там ворота без замка.»

Вода з колодязя вважалася живою. Її черпали з особливою обережністю, не можна було голосно сміятися чи сваритися біля неї. Вірили, що вода чує, й пам’ятає кожне слово. І якщо накричиш чи скажеш лихе—може образитися й висохнути.

Не можна було набирати воду вночі, бо казали, що тоді не вода, а щось інше піднімається з глибини. А ще остерігалися дивитися в колодязь надто довго, бо там можна було побачити не своє віддзеркалення, а те, чого краще не бачити.

Колодязь копали на совість, бо вважалося, що він передаватиме свою силу нащадкам. Їх оберігали від скверни, не кидали в них сміття, не плювали, не полоскали брудне.

Та були й такі колодязі, про які мовчали.

Стара баба Ковальчуха шепотіла:

«Є колодязі Божі, а є… інші. Не від людей і не для людей.»

Кажуть, такі колодязі не мають дна. І вода в них темна, як ніч. П’єш — і не можеш напитися. А іноді й сам не знаєш, чи воду черпаєш, чи щось інше.

І ходить поміж людей давнє повір’я: де колодязь без дна, там межа світу. І не кожен, хто зазирне в ту глибінь, повернеться собою.

Глибоко в лісі, де сосни стоять, мов вартові, а вітер шепоче старі замовляння, ховається колодязь. Не простий, а такий, який і пташка облітає стороною, і звір не ступає близько. Люди ж і взагалі воліють не згадувати його вголос, бо кожне слово має вагу, а про це місце—й поготів.

Кажуть, що викопали його ще за тих часів, коли по цих землях ходили не люди, а щось інше. Глибший він за саму землю, і ні дна йому не видно, ні дна його не чути. Стоїть обвитий мохом, зруб його потемнів від часу і лихих думок, що нависли над ним.

А журавля нема.

Бо кому тут воду черпати? Хіба самому чорту.

Вода в нім темна, як ніч без місяця. Ні місяць, ні зірка в ній не відбиваються. А хто, дурний, надумав би заглянути—побачив би не своє лице, а щось таке, від чого й язик відніме. Говорять старі, що в тій воді крутяться душі неприкаянні, що заблукали межи світом живих і тим, де вже не дихається.

І стоїть біля колодязя хрест косий, геть перекошений, як п’яний. Не хрест, а глум якийсь.

Бо хто б тут хрест правдивий ставив?

Та найбільше лякає те, що вночі, коли місяць заховається за хмари, з глибини чути тихий плескіт. Наче хтось у воді плаває. Або ні—хтось когось топить.

Старі люди тільки шепочуть:

«Не ходи туди, де вода не біжить. Бо то не вода, то щось гірше…»

Гірше—то світ, де не сонце світить, а піч горить, і де не люди живуть, а те, чого краще не знати.

Кажуть, що саме з такого колодязя біси виходять на світ божий. Ті, що дрова в пеклі підкидають, що людям сни погані носять, і вітри злі піднімають. Виповзають уночі, сідають на старі пеньки та й сміються. Бо знають: поки колодязь стоїть, доти й шлях для них відчинений.

А може, то й не колодязь зовсім. Може, то рот землі. Прірва, що нею світ до пекла провалюється, якщо не шанувати землю, воду, й слово.

Тож хто розум має, обійде те місце десятою дорогою.

А хто безрозсудний—хай сам шукає дна.

***

Є і в нашому лісі колодязь, що зветься Бездонний.

Хоч ніхто й не міряв, але повелося так казати. Стоїть він на старій межі, де ще за козацьких часів проходила стежка до Змієвих валів. Тепер там глухі нетрі, куди й звір нечасто заходить.

Кажуть, що той колодязь сам Лісовий Чорт викопав. Не для води, а для душ. Бо вода в ньому чорна, як ніч, і холодна, як зміїне серце. І як тільки вітер повіє з лісу, то з криниці долинає глухий стогін, ніби хтось кличе.

Бувало, що ночами з села до того колодязя хтось ішов. А на ранок—і слід простиг. Може, шукав відповіді, а може—самі запитання тягнули.

Бо ж кажуть: кинеш у колодязь камінь—і почуєш голос того, кого давно нема. Але чути—то одне, а відповісти…

За кожне слово—плата.

А яка, ніхто не каже.

Якось забрів у наші місця один чоловік.

Не місцевий, чужий.

Казали, що шукав щось, або когось. Його бачили біля старих могил, бачили, як він стояв на межі поля, ніби щось слухав.

Йому й розказали про той колодязь. Мовляв, непростий він, там можна дізнатися про все на світі…

Ото й пішов він уночі до лісу. Ліс стояв мовчазний, наче сам затамував подих. Листя не шаруділо, птахи не співали. І стояв колодязь, чорний, як смола, а від нього тягнуло холодом.

Чоловік підійшов, нахилився. Вода стояла, як дзеркало. І в тому дзеркалі не своє відображення побачив, а постать іншу—худу, з довгими руками, що тяглися з темряви. Очі блищали, як вуглинки.

—Що шукаєш? — прозвучав голос, глухий і вологий.

Чоловік не здригнувся. Лише спокійно мовив:

— Я прийшов за нею. Вона зникла, і ніхто не знає, де її шукати.

— Ти заплатиш за це? — прошипіло з темряви.

— Усе, що маю.

Тоді вода завирувала, і з глибини піднявся моторошний сміх.

— Кинь своє ім’я в колодязь, і я скажу. Але пам’ятай: без імені ти станеш тінню.

Чоловік замислився. Але кинув ім’я своє в колодязь, тихо прошепотівши. І в ту ж мить щось холодне охопило його, і він побачив її — там, де не світить сонце, серед коріння старих дерев. Але шлях до неї лежав крізь темряву.

— Йди, — прошепотів голос. — Та пам’ятай: хто входить — не завжди виходить. Бо цей колодязь не веде до води. Він веде до того, що під водою.