Чорні Мальви

Мальва—то квітка дому, оберіг роду. 

З давніх-давен садили їх біля стін, аби козацька слава не вмерла, аби душі предків не блукали світом, а знали, що тут їх пам'ятають.

Мальва—то кров і памʼять. То дівочі мрії, і материні сльози.

Тому й садили їх наші баби під вікнами, аби дім був під охороною роду, аби ніяке лихо не ступило на поріг.

Рожева мальва—до щастя.

Біла—до спокою.

Червона—до кохання.

Але не всяка мальва береже дім.

Бо є одна, про яку краще мовчати. Її пелюстки не червоні й не рожеві, не білі й не сині. Вона чорна, як ніч без місяця, як земля на цвинтарі. 

Пелюстки її мовби вбирають світло, а серцевина глибока, бездонна—глянеш і загубишся.

Вночі вона шелестить, ніби щось шепоче. І якщо прислухатись—то не вітер грається, а іні то голоси…

Кажуть, її не садили—вона сама виростала, не із землі, а із людського гріха.

Чорні—несуть біду.

***

От і в селі жила—дівка, що красою своєю весь край затьмарювала. Коси густі, чорні, аж сині на сонці, очі блищать, а голос—як пісня весняна. Та серце її було холодне. Не любила вона нікого, лише себе.

Двоє хлопців до неї сваталися.

Один—Петро, роботящий і спокійний, а другий— Гнат, запальний і веселий. Обоє гарні, обоє завидні женихи, та дівка, лиш сміялася:

—Один, як пеньок—мовчить і дивиться,—кепкувала з Петра.

—А другий, що лисиця: тільки й зна, що язиком чесати— сміялася з Гната.—Обоє мені не до пари!

То одному усміхнеться, то іншому оком кине. Обіцяла і Петрові, і Гнатові побратися, а сама лиш гралася їхнім коханням.

А хлопці ж не для жартів приходили. Любили її, та кожен по-своєму.

І дивилася на це баба Петра—стара Ковальчуха. Суха, мов полин, очі чорні, як вугілля. Люди про неї шепотіли: «Вона не проста. Вона знає слова, які не кожному чути».

Бачила баба, як дівка, хлопців дурила, як серце їм краяла. Як Гнат ночами місця собі не знаходив, а Петро ховав біль за мовчанням.

І не витримала стара. Вийшла на дорогу, коли молодиця проходила повз, і прошепотіла:

—Як дуриш серце людське, то хай тобі сам Чорт милим стане.

Кажуть, слово старої в землю впало, як камінь у воду.

Кажуть, слово старої в землю впало, як камінь у воду.

А вночі під вікнами хати, дівки тої, виросли мальви. Чорні, як ніч безмісячна. Стебла, ніби згорілі, а пелюстки—мов ткані з тіней.

Спершу дівчина сміялася:

—Що за диво? Квіти, як квіти.

Та скоро стало їй не до сміху. Бо ночами стала чути, як хтось тихо ходить навколо хати, торкається вікон, ніби пальцями шибку водить.

— Мила моя… — шепотіло щось із темряви.

І дівчині, сни почали снитися. Бачила вона себе в чорному вінку з мальв, у білому весільному вбранні, а поруч ішов чоловік.

Високий, худий, із тінню замість обличчя. І куди не ступав—слід залишався чорний, наче земля під ногами горіла.

— Ходімо, — промовляв він. — Ти ж моя.

Прокидалася вона в холодному поті, хоч в хаті було тепло. Вранці ж знаходила під подушкою чорні пелюстки. А коли заглядала в люстро—бачила позаду себе тінь.

Хотіла вирвати ті квіти—та руки не слухалися. А мальви росли, обплітали хату, лізли у вікна, шепотіли пелюстками.

Пішла—побігла, дівка, до баби Ковальчухи, просити пощади, щоб зняла та прокляття.

Та баба лиш зиркнула крізь пальці:

— Слово— не горобець. Вилетіло—не зловиш. Хіба сама з ним домовишся.

— З ким?—ледве видихнула дівчина.

— А з тим, через кого Чорні Мальви ростуть… Той і сам прийде.

У селі, вже почали шепотітися.

Люди стороною обходили прокляту дівку.

А хлопці…

Петро зник у лісі, так і не повернувся. А Гнат… 

Гната  знайшли в криниці. Хтось шепотів, що сам укинувся, а хтось — що щось його туди затягло.

Лише мальви розрослися під хатою дівчини—вже не одна-дві, а цілий мур темний. Ніби хата в зарослях чорних потонула. І птахи не сідали на ті квіти, і вітер їх не хитав.

А однієї ночі… Зайшла дівчина за хату, і не повернулася.

Дехто казав, що бачила її стара Ковальчуха, як ішла дівка у чорному вінку серед тих мальв, а поруч ішов високий чоловік. Той, що не кидає тіні.

Відтоді хата стояла пусткою. А мальви все цвіли і цвіли. Їх ніхто не сіяв і не викорчовував.

Бо знали: торкнешся—забере.

Кажуть, коли вночі пройти повз ту хату, можна почути шепіт серед квітів:

—Мила… моя…

І пелюстки ледь-ледь ворухнуться. І темрява стане ще густішою.

І от вам скажу…

Нехай краще мальви будуть червоні, рожеві, білі.

Бо Чорні — несуть біду.