Полинові Обереги

«Де полин росте, там лихо не ходить».

Ще старі люди кажуть: кожна трава на землі росте не просто так. Одні лікують тіло, інші — душу, а є такі, що й від самого лиха бережуть.

Полин—то дар Божий!

Ще від прадавніх часів наші люди в це вірили.

І я вам те скажу. Бо що таке полин? Не кожен те знає. Бачив, певно, сірий кущ під тином чи край стежки, гіркий на смак, терпкий на дух. А от яка в ньому сила—про те не кожен здогадається.

Полин—то не трава. То оберіг!

Де він росте—туди лихе не підступить.

Й сам Чорт, полину боїться, як вогню. Не лізе до хати, де за іконою полиновий пучок сохне. Не ступає на поріг, з полиновим оберегом. І не тому, що трава, а тому, що сила в ній.

І то не байка.

Так, і до сих пір, кладуть його за образи, під поріг, аби лиха сила мимо хати йшла, й у хлів до худоби. Обкурюють хату полиновим димом, коли немовля народжується, щоб жодне лихе око не зачепило.

А в Купальську ніч дівчата вплітають його в вінки. Не для краси—для захисту. Бо ніч тоді така, що всяке лихо бродить—русалки, мавки, ще й лісовики. А полин—оберіг, не дасть завести в болотяні хащі.

А ще… на Проводи, полин на могили кладуть. Щоб душі предків дорогу додому не загубили. Бо полин—то не просто трава, то місток між світом живих, і тих, хто за порогом.

Ще полином лікують душу—прикладають до серця, мовляв, щоб думки не збилися з дороги.

«Полин-гіркий, та серцю милий»,— завше казала стара Маруся, що знала кожну траву у лузі за селом. Але ця історія не про неї, а про її подругу— бабу Степаниху, котра жила на самом перехресті у селі, де поле вже переходило в ліс.

Та тільки памʼятай:

«Полину без віри не рви. Бо стане просто зіллям, а не оберегом». 

Рвати його треба вранці, ще до сходу сонця, коли роса холодом лоскоче ноги. Тоді він силу набирає. І не просто рвати, а з молитвою. Не так, аби абищо, а з пошаною:

«Полине, полине, стань мені щитом від лиха, будь оберегом моїм».

***

Хата баби Степанихи стояла прямісінько за перехрестям, де три старі дороги здибувалися, мов посварені родички: одна йшла до лісу, друга—до річки, третя—в село. Не кожен смілився сюди навідатися, бо казали люди, що це місце неспокійне, а ще й баба тут жила—не проста. Хата в неї була хоч і стара, але добротна: білена, під стріхою обвʼязки з соломи, та кукурудзи. Вікна маленькі, але чисті, аж блищали, а під ними—глиняні макітри з барвистими квітами. Над дверима, мов сторожі, висіли зв’язані снопики полину, перевиті червоною ниткою, а біля порога стояла різьблена кочерга—не для печі, а щоб лихо гонити.

Із худоби мала Степаниха лиш одну козу —стару, як і сама хазяйка, з рогами, що крутилися, наче бабині думки. Казали, що коза не проста: то стоїть, мов вкопана, вглядається в темінь, то мекає без причини.

А ще була в Степанихи онучка—Настка. Худенька дівчина з косами, що як бур’яном заплутались, бо баба до стрічок не привчала. 

«Не до краси нам»,—казала Степаниха, заплітаючи внучці коси не на вроду, а щоб думки не розлітались.

У селі бабу шанували, але обходили десятою дорогою. 

«Степаниха все знає, усе бачить», — шепотілися баби на лавці. 

І недарма, бо хто до неї по зілля приходив, тому чи легше ставало, чи душу віддавав. А хто з дурним язиком приходив—того й чорт за бік щипав. 

Кажуть, що знає Степаниха, як і дощу попросити, і від хвороби врятувати, а як треба, то й з самим Лісовим Чортом перехреститися. Та вона лиш хмикала:

—Від дурня і святі не вбережуть, а від лиха—полин з червоною ниткою.

Так і жила собі баба: між лісом і річкою, між людьми й нечистю. Хата її стояла на межі, як і вона сама—трохи серед своїх, трохи серед тих, про кого краще мовчати.

Хоч і стара баба була, та хода тверда, а очі—як жар. І літа якраз настало полин збирати, і баба, ледь сонце виглянуло, гукнула:

—Вставай, мала, годі спати! Час настав полин збирати.

—Та ще ж темно, бабцю,—пробурмотіла Настка, ховаючись у ковдру.

—Темно? Темно в того, хто дурний. А полин сили набирає, поки роса на ньому. Поспішай, бо спізнимось!

Не сперечалася Настка, встала, натягнула драну куфайку та подалася за бабою. Ішли вони полем, а полин шумів довкола, ніби шепотів щось своє, старе.

Баба Степаниха зупинилася, нахилилася до трави.

— Бачиш, дитино, який він? Тонкий, але міцний. Гіркий, але цілющий. Не кожен витримає його силу. Ти ж не хапай усе підряд! Вибирай, що до рук лягає.

— А що він робить, бабцю? — цікавість онуки не знала меж.

—Полин то—щит. Лісовий Чорт його нюхне, і як ошпарений тікає! А ще й від зурочення береже. Щоб хата була ціла. Щоб душа не блукала. Полин від усього збереже. Ото дивися: коли збираєш, кажи: «Полине, полине, стань мені щитом від лиха, будь оберегом моїм».

Настка стиха повторила за бабою й зірвала стеблину. Запах гіркий, аж у горлі пече.

— Бабцю, а що він такий гіркий?

Баба усміхнулася:

— А от якби був солодкий, то чи вберіг би? —прищурилась Степаниха. —Гірке лихо, то й трава має бути гірка! Бо м’яке серце—то добре, а м’який оберіг—то біда. Поки в хаті полин — там спокій живе.

Настка  нахмурилась.

—А якщо полину не буде?

—А тоді біда прийде. Колись у нашому селі жила Валентина. Пишна була, гонорова, не вірила в усі ті обереги. Як прийшла Купальська ніч, усі обереги повісили, а вона — ні. Казала: «Що мені з того полину? Листя, та й годі». І що? На другий день худоба здуріла, молоко зкипіло, а вночі щось по горищу ходило. Аж поки не прибігла до мене, просила: «Дай, того гіркого полину!» — зітхає баба. — Тоді вже й полином хату обклала, і напекла з полином пиріжки, та Чорт уже зачепився.

Настка мовчала, міцно стискаючи полиновий жмуток.

— Бабцю, а покажеш, як правильно в’язати обереги?

—Покажу, доню. Та пам’ятай: кожну стеблину клади з думкою доброю. Бо як з лихим серцем зібраний—то пусте, як бурʼян.