Святі Камізельки

У нашому селі про цьотку Риську ходили різні балачки. Одні казали, що вона — проста кравчиня, що нитку в голку з першого разу вдягає. Другі шепотіли, що Риська знає більше за будь-яку відьму, тільки відьмою себе не називає. А треті взагалі переконували, що вона з самим Лісовим Чортом за руку ходить!
Правду знала тільки сама цьотка Риська.
А правда була така: Риська справді мала до шиття дар. Але не простий, а ворожбитський.У її хаті стояли старезні дерев’яні прядки, веретено, клубки ниток, що самі по собі розплутувались, і триколірний кіт-муркіт Царапко, який міг говорити, але тільки коли ніхто не чув. І вишивала вона не просто хрестики, а справжні закляття, з душею, коли кожен хрестик на її вишивці щось та й значив. Бо кожен хрестик там —думка. А думка, як добре вишита, може таке вчинити, що й сам Лісовий Чорт за голову візьметься.
Але не лихі, а такі, що й біду відженуть, і удачу приведуть. Хтось казав, що це оберіг, а хтось шепотівся, що й прокльон заховати може.
Та найзнаменитішими були Святі Камізельки. Не знати, чому Риська так їх назвала, але кожен, хто мав таку камізельку, був завжди веселий, здоровий, і що найголовніше, ніякого страху не знав.
А секрет в тих камізельок був, і був у тому, що Риська не просто шила, а співала під час роботи. Тихо-тихо, майже шепотом. Стародавні пісні, яких ніхто вже не пам’ятав. А ще клала сон-траву, коли нитки фарбувала. Вірила, що це додасть снаги й захисту.

***
І ось одного разу, серед білого дня, до Рисьчиної хати підійшов… Лісовий Чорт.
Не гримів, не димів, а так—тихенько постукав костистою рукою.
—Хто там?—викрикнула Риська, бо не любила, коли її від шиття відривають.
— Це я, Лісовий! — пролунав скрипучий голос. — Вийди на хвильку, треба поговорити.
Риська вийшла на ґанок, обтерла руки об фартух.
—Чого треба?

—Та біда в мене, Рисько… — почав Чорт, мнучи в руках свою шапку з моху. — Діти твої у святих камізельках зовсім страху не мають! Бігають по лісі, сміються, за хвоста мене хапають! Я вже й гарчав, і свистів—нічого не помагає! У мене ж, між іншим, репутація!
Риська хмикнула:
—То й добре, що не бояться. Діти мають гратись, а не ховатися.
— Та я ж не про те! Я ж Чорт, Рисько! Мене мають боятись, а не з мене кепкувати! От подумав я …може, і мені пошила б таку… камізельку? Ну, але не святу! А таку… страхітливу! Щоб усі жахалися!
Риська прищурила око:
—А ти що, до моди подаєшся, нечистий? Камізельки йому подавай!
—Та не моди, а для діла! — забідкався Чорт. —Бо як так піде далі, то мене й кікімори насміх піднімуть!
Риська задумалася.
Взяла з полиці старий моток чорної нитки, що вже павутиною обвився, і моток червоної, мов кров.
— Ну добре, пошию. Але буде умова. — Яка? — насторожився Чорт.
— Як носитимеш цю камізельку, то не маєш права лякати дітей. Лише дорослих! Бо дітям і так вистачає!
Чорт закивав.
—Приходить за своєю камізелькою, через два дні, в цей же час.
— Домовились!
І Риська взялася шити. Але не просту камізельку—а з чорної вовни, густої, як ніч, із червоним візерунком, що мов полум’я. А хрестики на ній—не прості, а трохи кривенькі, мовби сміються.
Голка в неї аж свистіла в руках! Нитка лягала сама, ніби жива. Камізелька вийшла така, що й, Ніч самого Лісового злякалася б! Чорна, як дьоготь, із червоними візерунками, що миготіли, ніби жарини.
Кажуть, в ті  вечори світло в її хаті не гасло до світанку…
І прийшов Лісовий Чорт за камізелькою, через два дні, по обіді. 
— Ось, тримай, — подала Риська. — Але дивись! Бо ця камізелька не проста. Вона робить того, хто її носить, не страшним, а таким, якого бояться найбільше. Хтозна, ким ти в ній станеш. Чорт ухопив обновку, натягнув на себе—і одразу в повітрі потемніло. Дерева затріщали, листя завихрилося, і навіть ворон над лісом закаркав.
Чорт задоволено загарчав:
—Ооо! От тепер інша справа!
Але не встиг зрадіти, як із лісу вибігли ті самі діти. Побачили Чорта в новій камізельці і…
—О, дивіться, який нарядний став!— засміялися.
— Ага, тепер як моховий гриб, тільки нарядний!
І знову давай його ганяти.
Чорт спіткнувся, впав, піднявся й до Риськи:
—Рисько! Та що ж ти накоїла?! Вони мене ще більше не бояться! А Риська лиш гмикнула:
— Я ж казала, ця камізелька робить таким, якого бояться найбільше. А діти найбільше бояться… бути смішними!
Чорт аж захрипів від злості, а Риська тільки плечима знизала:
— Ну, хоч не страшно тепер у лісі.
І кинула йому:
— В мене тільки Святі камізельки, нечистий, що ж ти хотів?
Так і ходить тепер Лісовий Чорт у своїй страшній камізельці. Тільки страшний він хіба що сам для себе.
А Риська собі сміється і шиє нові обереги.  Бо такий вже в неї дар—шити Святі Камізельки.