Про Чорта Лісового

Кажуть, що як Бог творив світ, то залишилося трохи глини. Із тієї глини він ліпив людей, звірів, птахів…
А що лишилося—кинув до лісу. 
А ліс…
Ліс не проста штука. Ліс те забрав, обгорнув мохами, обвішав павутинням, і ожило воно. Не ангел, не людина, не звір. А щось інше. Лісове. Хитре. Підступне. Отак і з’явився Лісовий чорт.
Не такий він, щоб шкоди великої робити, але й добра від нього не чекай.Хитрий як лис, і верткий, як вуж. Любить сховатися у вільшаниках чи в очереті, сидить тихо, доки хтось не підійде ближче. А як підійде—то він вже і в снопах сіно переверта, і хмиз підкидає так, щоб коні сахнулися, або ж заведе мандрівника так далеко, що й назад дороги не знайти.
Кажуть, у нього очі, як жар, а волосся — наче висушений бур’ян. Росте він, від сили лісу— чим дужче ліс густіє, тим більший стає. Любить самотніх пастухів дурити, а ще полюбляє за вівцями приглядати. 

От лежить собі у високій траві, за овечками стежить, і тільки господар трохи розслабився—він уже вівцю в кущі загнав або кудись завів.
А наймиліші йому— ті, хто забуває про ліс. Не шанують дерева, ламлять гілки, чи вогонь не там палять — от тим він найбільше шкодить.
Бо ліс для нього — то дім.

***
От і в нашому лісі за селом, живе щось таке, чого краще не турбувати. Не вовк, не ведмідь, а гірше. І хоч ніхто його ніколи до пуття не бачив, усі знають—він є. Бо ж не самі снопи сіна серед білого дня перевертаються, і не вітер вербові різочки на поріг кладе.
Його тут називають по-різному. Лісовик, Дідо-боровик, а хтось і прямо скаже — Лісовий Чорт. І хоч слово те з вуст до вуст йде шепотом, усі знають, про кого мова. Бо хіба ж не він уміє так вправно збити людину з дороги, коли йдеш стежкою з лісу й раптом не впізнаєш дорогу? Хіба не він нашіптує ті дивні сни, після яких важко зрозуміти, де реальність, а де вигадка?
Та не думай, що Лісовий Чорт—то якась страшна потвора з пазурами й вогненними очима. Ні. Це тобі не пекельний дух і не кровожерливе чудовисько. Та не той Чорт, що в пеклі смоли варить. Цей… інший. Він — із самого туману, з шереху сухого листя, із тих голосів, що чути на межі між сном і дійсністю.
Лісовий Чорт—він інший. Хитрий, гнучкий, мов в’юн, веселий, і знає, як нашкодити, щоб не попастися. А ще кажуть, він любить літо. Бо саме влітку трава висока, а сіно духмяне. От і лежить він у тій траві, поближче до купиць сіна, з щербатою усмішкою й очима, як дві краплі смоли.
Придивишся—а воно ворушиться щось там у траві. Чи то миша, чи то вітер, чи, може, хтось інший?
Кажуть, що він тихо сміється, коли люди сваряться між собою, шукаючи винного. І ще кажуть, що він чує кожне слово, яке сказане біля лісу. Навіть пошепки.  А старі розповідають, як один господар, Гаврило його звали,надто вже хвалився,що чорта не боїться. 
«Та що він мені зробить?—казав,—Як прийде, то я його в мішок,а мішок у річку!»
Ой, дарма він так.
Бо наступної ночі знайшов Гавр свої снопи не просто перевернутими, а гарненько складеними…на власному даху.І маківка хати в полінах,і сіно й навіть вила десь на верхівці застрягли. А біля порогу перевʼязь із дюжиною різок, і записка, криво, але чітко написана:
«Не бійся, ГавРило, я ще вернуся!»
З того часу й замовк Гавр, а снопи свої складав тихо, без пісень і хвастощів.
Та не тільки Гавр з чортом діло мав.
Інші ж чули, як хтось тихенько насвистує серед ночі, чи як невидимий хтось сміється у темряві. А інколи в лісі миготіли жовті вогники — ніби очі, ніби світляки, а може, й не світляки зовсім.
А ще кажуть, що цей чорт не любить, коли забувають про старі звичаї. Коли на Купала не співають, коли на Івана не водять хороводи, коли на обжинки не кладуть снопа на перехрестя.

Тоді він починає сердитися. А сердиться він по-своєму, то ворота зачинить так, що не відкриєш, то у вулику меду не стане, а то й в коня на лузі ноги заплутаються.
Та варто тільки вийти до лісу з полиновим букетом, і трохи меду залишити на пеньку, шмат хліба, і знову спокій. Бо хоч і чорт, а душа в нього лісова. І любить він, коли люди підкупити його хочуть, гостину несуть.

Ну що, тепер знаєте, хто тихо сміється у темряві, коли в хаті раптом гасне світло?