Вступ

***
Кажуть, кожне село має свою історію. Але є такі місця, де історії живуть самі по собі. Їх не розповідають уголос, бо слова —то страшна сила. 
Одне з таких сіл загубилося поміж далеких пагорбів і темних лісів. На мапах його не знайдеш, якщо ти не тамтешній, і у переказах про нього не згадують. А може, й не хочуть згадувати.
Старі люди, пошепки, подейкують,—що це село з’явилося з чорної хмари, з корінням  тих самих груш діда Платона, із проклять і давніх молитов,—і тут же спльовують через ліве плече.
Тут час не тече, як усюди. Він плутається в туманах, зникає за темними лісами й повертається несподівано—то вчора, то кілька століть тому, а то й після завтра. Можеш прокинутись удосвіта й почути за вікном кроки чумака з минулого. Можеш побачити, як на перелазі сидить вовчиця й дивиться в саму душу.
Кажуть, у цьому селі колодязь без дна, а мальви цвітуть чорним. Уночі тут чути, як хтось кличе з туману, а старе дзеркало на горищі не просто відбиває обличчя, а показує те, чого бачити не слід. Деколи з дощу виходить дівчина й дивиться на тебе так, ніби хоче сказати щось важливе. А на перехрестях досі ставлять свічки —про всяк випадок.
Це село живе за своїми правилами.
Тут шепочуть про вовкулак і характерників, про відьом, що колотять масло не для пиріжків, а для ворожби. Тут пісня лунає зі старого млина. Тут срібний павук може сплести не павутину, а твою долю.
Але не лякайся.
Усе не так просто.
Тут страшні історії можуть розсмішити, а жарт— обернутися найбільшим страхом. У цьому селі не все зло —лихе, і не все добро —справжнє. Тут чорт жениться, а старий дід може — виявитися тим, хто живе вже не одне століття.
Ці історії давно чекали, щоб хтось їх почув. Вони траплялися й тоді, коли на цій землі ще ходили козаки, і тоді, коли ці землі не мали князів. Вони тривають і зараз, хоча тобі може здаватися, що ні.
Може, ти вже чув тихий голос у темряві? Може, вже бачив, як з-за рогу хтось виглядає?
А може, це село давно кличе тебе.
Тільки одне пам’ятай — історії вже почалися…