ДО ТРЕТЬОГО ДЗВОНУ

– Тримай його! – Ден тягнув за світлу чуприну малого хлопака років шести.

У озері по пояс стояла Ніна, Денова сестра. Вона схопила малого під пахви й потягнула на берег. Ніна припала до грудей хлопчика.

– Дене, він мертвий, – з жахом прошепотіла вона. – Захлинувся…

– Треба викликати швидку. Поверни поки його голову набік. Пам’ятаєш з БЖД як робити штучне дихання? – Ден вийшов з води й рився у рюкзаку, шукаючи мобільний.

– Може й так… – бубоніла Ніна. Її тонкі тендітні пальці обмацували шию хлопця, сподіваючись відчути під ними хоч тоненьку ниточку пульсу. Але марно. Ще й хлопчик почав синіти. – Дене… він…

Але тут хлопчисько закашлялося, потім розплющило сині каламутні та трохи витрішкуваті очі й сіло, обіймаючи худенькі коліна, які він підтягнув до підборіддя. Хлопчик цокотів зубами. Ніна накинула на нього свою футболку з посіпаками.

– Змерз?

Хлопчик кивнув та гикнув.

– Як тебе звати? – підсів до нього Ден, схопив за холодний лікоть. – Давай я тобі руки розітру, зігрієшся.

Хлопчик якось дивно подивився на нього.

– То як тебе звати? – Ден повторив запитання.

– Не знаю…

– Ти що не бачиш, що дитина змерзла. Він наляканий! – накинулася на нього Ніна.

– І тому не пам’ятає ім’я?

– Назви мене! Мені через тиждень сім. Назви мене! – хлопчик вчепився в руку Дена.

– Гей, хлопче, полегше! – він ледь розтиснув маленькі, але досить сильні пальці.

– Назви мене! Дай ім’я!..

– Та заспокойся!

– А де твої батьки? – грізно здвинула брови Ніна і вперла руки в боки. – Краще ми відведемо тебе до них. Або у поліцію. Збирайся, як тебе?

Хлопчик швидко підвівся і вже висів на руці Дена:

– Назви мене! – очі горять, бліді губи тремтять.

– Слухай, по-перше, відпусти руку, а по-друге…

– Що ви робите?! – почувся ззаду розлючений дівочий голос. На березі з’явилася струнка дівчина з довгим русявим волоссям та віночком з волошок. Довга сукня приховувала стрункі ноги. Цибата, тоненька і гарна-гарнісінька. Личко мов ружа. Ще й очиська зелені, великі, з них хіба що блискавки жменями не сипалися. Йшла дівчина босоніж. На якусь мить Ніні здалося, що вона пливе над берегом чи летить. Ніна кліпнула очима – здалося. На вигляд дівчині було десь років шістнадцять-сімнадцять, не більше. Сукня розхристана, наче вона щодуху мчала до них. З-за пазухи у завеликому розрізі безсоромно виглянули невеличкі апетитні груди. Але дівчина миттєво зрозуміла на що витріщається Ден і ривком поправила тканину. Денові примарилися ледь не акулячі зуби. Він відсахнувся від неї, нап’яв на себе шорти та футболку, які одразу прилипли до мокрого тіла.

– Негайно відійдіть від нього! – повторила дівчина.

– А ти хто така? – Ніна і не думала підпускати її до хлопця, який вмить принишк і змарнів.

– Я його сестра!

– Окей! То як звати твого брата?

– Мене звати Яся.

– І шо? Я не питала як тебе звуть. Як звуть його?

Яся, дивлячись спідлоба, наблизилась впритул до Ніни.

– Віддай мого брата! – просичала вона.

– Що тут відбувається? – з-за очерету на гумовому човні виплив рибалка. Якщо його можна було б так назвати. Волосся розкуйовджене, сягає плечей. Проти сонця здалося зеленкуватим. Але лише здалося, бо дядько був геть сивий. Довгі вуса, довга борода, вдягнений у курточку оливкового кольору, застібнуту під самісіньке горло. І це у таку спеку!

– От, прийшла якась… і вимагає хлопця. А ми його з Деном врятували, бо він тонув. Спочатку подумали, що він захлинувся і помер, а потім він ожив, – заторохтіла Ніна. – А вона, – Ніна кивнула у бік Ясі, – навіть імені його не знає. То яка ж вона сестра?

– Ви Свиридові онуки?

– Ну припустимо, – Ден приставив долоню козирком до лоба, бо сонцезахисні окуляри лежали десь у рюкзаку.

– Я Андрій Андрійович Водяненко, рибінспектор. Ясю знаю, а це, дійсно її брат. Тож, можете йти.

– То як же ж його звати, її брата? – впертості Ніни міг би позаздрити віслюк.

– Нін, ходім. Якщо її знає рибінспектор, то… Хоча, покажіть документи.

– Тю ти, йосий-босий! – лайнувся Андрій Андрійович. – Мене тут кожний собака знає. І діда Свирида я сто років знаю як облупленого. Документи… Це я маю питати у вас документи. Паспорт чи ай-ді картка є?

– У додатку, але тут зв’язку немає, – Ден тримав в руках смартфона, даремно сподіваючись спіймати мережу. На екрані не було жодної рисочки.

– У поле йдіть, там є зв’язок, – якимось дуже медвяним голосом хіба що не проспівала Яся, тримаючи брата за руку. Той принишк.

– Хлопче, якщо тобі потрібна допомога, ти тільки скажи, – не відступалася Ніна, даремно сподіваючись, що він зараз сховає руку за спину й затисне великий палець іншими в кулак. Але цього не сталося. Чи то хлопчик міжнародного знаку про допомогу не знав, чи то Ніна очікувала на щось більше.