ПРОЛОГ

Ніч. Дуже тиха ніч.

Цвіркуни вигравали тихо свою коротку мелодію як хор. Легенький вітер доповнював їхню композицію.

Вона прокинулась. Не від цього — ні. А від відчуття. Наче повітря стало важкішим.

На годиннику 2:16.

Вона лежала вслухаючись в темряву. Дім був завжди тихим вночі. Батько лягав рано; зранку чекає робота. Двері в його кімнату замикались тихим клацанням.

Але зараз…

Скрип.

Ледь помітний.

Зі сторони коридору.

Вона підвелась на ліктях.

— Тату?

Тиша.

Серце пришвидшилось, але розум одразу знайшов пояснення.
Напевно, встав попити води.

Крок.

Повільний.
Нерівний.

Не такий, як зазвичай.

Він ніколи не шаркав.

Холод пробіг спиною.
Це безглуздо. Це її дім.

Двері її кімнати були прочинені на кілька сантиметрів.
Темна смуга коридору — як розріз.

Тінь перекрила світло з кухні.

Хтось стояв там.

— Тату?.. — вже тихіше.

Фігура не відповіла.

Вона не бачила обличчя. Лише силует.
Плечі. Рука опущена вниз. Щось у ній блиснуло — може, метал. А може, просто відблиск.

Він зробив крок усередину.

Надто повільно.

Надто… зосереджено.

— Ти мене лякаєш, — видихнула вона.

І тоді він заговорив.

Голос був знайомим.
Але звучав ніби крізь воду.

— Ти не підеш.

Повітря вибило з легень.

Він різко наблизився.
Рука схопила її за зап’ястя — занадто сильно. Не так, як раніше. Не по-батьківськи.

Вона спробувала вирватися.

— Тату, зупинися!

Жодної реакції.

В його очах не було люті.
Було щось гірше — спокій.

Наче він уже все вирішив.

Він стиснув сильніше.

У голові спалахнула одна думка:
Це не він. Це не може бути він.

Десь унизу грюкнули вхідні двері.

Гучно. Раптово.

Кроки. Голос.

— Ей! Що тут відбувається?!

Хватка ослабла.

Фігура обернулася.

На мить світло з коридору торкнулося обличчя — але вона не встигла його розгледіти.

Лише знайомий запах.
І погляд.

А потім — порожнеча…