День 107 (13 червня 2026)

Ранок видався тихим та сонячним. Ми з Гєруською пішли в ліс, чудово прогулялися й повернулися додому, де, як завжди, виконали всі наші ранкові ритуали. До речі, Гєруська зараз отримує зменшену порцію каші, бо надмірна вага навіть собаці заважає жити повноцінним життям. Я дала їй нові таблетки від кліщів та всякої потойбічної нечисті й сіла снідати.

На сніданок у мене був шматочок чорного хліба (так, я інколи дозволяю собі трошки чорного хліба, особливо смакує він, змащений духмяною олійкою і посипаний сіллю, але не більше одного шматочка!), шматочок копченої рибки, якою ми вечеряли напередодні, ну і, звісно, кава з десертом із сиру. Гєра, як завжди, сиділа поруч і вдавала саму нещасну собаку в усьому світі, ледь у голодний обморок не падала — так їй та риба пахла! Ну, я ж добра хазяйка, віддала нещасній попрошайці шкірку від риби — вона була без кісток та плавників. Мій «крокодил» проковтнув її навіть не жуючи. Потім ми ще її собачі смаколики з’їли.

Далі я зайнялася домашніми справами, а згодом сіла дивитись серіал в очікуванні, поки розморозиться м'ясо, щоб приготувати щось на вечерю. І ось, десь о другій годині дня підходить до мене моя собаченька: вуха притиснуті, хвіст піджатий, вигляд максимально нещасний. Раптом я бачу, що в неї блювотні позиви. Але ж вона нічого такого не робила, просто лежала й відпочивала! Перша думка — це може бути отруєння (нові ж таблетки!). У мене починається паніка, але я намагаюся не подавати виду.

Потім помічаю, що вона якось дуже дивно тримає голову — наче витягує шию вгору і робить так, ніби їй щось у горлі заважає. Я залізла їй прямо в пащеку подивитися — нема нічого, принаймні там, де я можу бачити. Залізла в інтернет, а мені видало, що найімовірніше та сама риб'яча шкірка просто застрягла в стравоході. Тут я вже чітко розумію: треба терміново до лікаря.

Добре, що в чоловіка по вихідних день коротший. Я дочекалася його, паралельно написала нашому ветлікарю, і ми дружно побігли до клініки. Дорогою Гєра вже почала цікавитися навколишнім світом, а коли ми прийшли на місце і вона зрозуміла, куди саме її привели, то забула про всі свої болячки на світі! Вона істерично намагалася видертися назад назовні з клініки, але чоловік виявився сильнішим.

Вийшов наш лікар, детально розпитав що і як. Подивився на собаку, яка щосили намагалася дати дьору подалі від кабінету, і сказав, що шкірка могла просто прилипнути до стінки стравоходу. А поки вона скакала від радості біля чоловіка, коли той прийшов з роботи, та поки бігла з нами до клініки — вона просто відірвалася від стінки, проскочила далі, і все минулося.

Додому ми бігли абсолютно щасливі, особливо Гєра! Вона потім ще й м’ячем на дворі гралася. Ми вирішили трошки погуляти, щоб увечері вже більше не виходити. Я, звісно, отримала від лікаря цілком заслужену догану за те, що даю собаці те, що їй взагалі не можна їсти. Зате яке ж це полегшення та радість — бачити знов веселу, здорову та активну руду дупку!