ДЕНЬ 70 (6 травня 2026 року)

Сьогодні вже 70-й день. Три попередні дні пройшли, як і всі інші: вранішні ритуали, домашні клопоти, ніяких значних подій не було. Їм я все, нічого особливого за новими рецептами не готувала, тому ті дні минули спокійно та розмірено.

Сьогоднішній ранок уже теплий, я вдягла легесеньку куртку, взяла свою собацюру та попхалася до лісу. Але по дорозі сталася подія: проходили повз сусідній будинок, саме мимо під’їзду, і тут відчиняються двері й на нас із гавкотом вискакує чорна вівчарка. За нею її хазяїн — хлопчисько років тринадцяти. Собака без повідця кинулася до Гєри, але, видно, без агресії, бо Гєра ніяк не зреагувала. Я від несподіванки злякалася, що буде бійка, і сказала малому, щоб водив собаку на повідці, бо може статися лихо, якщо вона так наскакуватиме. І пішли собі далі.

Прийшли в ліс, я спустила Гєруську з повідця, та й пішли стежиною. Коли дивлюсь — моя принюхується, видно, щось таки унюхала, бо побігла не як завжди між деревами, а стежкою вперед. Дивлюся крізь дерева — стоїть знайома постать, а там уже дві руді спини та хвости мотиляють. Гєра дружбана відчула і побігла. Тож сьогодні в неї гарний раночок: і мотузку, прив’язану до дерева, потягали, і палку, та ще й повалялися добряче. В собаки день задався.

Додому прийшли, ритуали всі як завжди зробили. Я ще збігала в магазин, купила мороженої салаки та кисломолочного сиру, тож на вечерю буде смажена рибка, а собі зроблю десерт. Малих сьогодні та на вихідних не буде, бо зять приїхав у відпустку — вони зараз із татусем тусять. Як же вони верещать, коли він приїжджає!

Я помітила, що стала їсти менше і зовсім не хочеться солодкого чи чогось іншого, як раніше. Як згадаю, що було: поки я вдома — рятуйся хто може, рот не закривався. Весь час щось їла, особливо багато насіння соняшника, горішки, а солодощі взагалі не переводилися. Зараз же якось і не хочеться нічого. Оце поснідала, як завжди, вівсяномлинцем із ковбасою та твердим сиром, з’їла десерт із сиру та йогурту — і все.